Читати книгу - "Відродженя острова, Серена Давидова"

***

Прощання на причалі було важким, немов вузол, що стискався в грудях і не давав дихати. Ті, хто стали друзями, тепер полишали Дракнес і вирушали в майбутнє свого життя далі, а Інгеборда відчувала, як щось важливе вислизає з її рук. Вона ніколи не думала, що буде так боляче відпускати людей, які стали частиною її життя.

— Ді, я б дуже хотіла бути присутньою на вашому весіллі… — голос Астрід затремтів, а її очі блищали від сліз, що вона намагалася стримати. Вона простягнула Інгеборді невеликий пакунок, загорнутий у м’яку тканину й перев’язаний стрічкою.

Інгеборда здригнулася від ніжного жесту. Її пальці ковзнули по тканині, відчуваючи тепло, яке залишила подруга.

— О, мила Астрід… — слова застрягли в горлі, і вона лише міцно обійняла подругу, вдихаючи знайомий запах її волосся. Запах дому, який вона втрачала.

Десь позаду Грег роздратовано буркнув:

— Інколи мене лякає їхня поведінка…

Дівчата миттєво обернулися. В їхніх очах спалахнув вогонь, і хлопець, сам того не бажаючи, відступив на крок.

— Тобі краще замовкнути, — порадив Рагнар, у його голосі прозвучала весела нотка. Він підійшов до дружини й ніжно притягнув її ближче, ніби боявся, що як тільки відпустить, то більше ніколи не зможе торкнутися її.

— Час підніматися на борт. Попереду довгий шлях, — мовив він, злегка стиснувши її пальці у своїх.

Інгеборда ще раз обійняла Астрід, притискаючи її до себе, ніби хотіла запам’ятати це тепло, закарбувати його в своїй пам’яті. Потім, з болем у серці, вона зробила крок назад і вперше відчула, наскільки холодним став вітер.

Рагнар уже попрощався з усіма, тому не став зволікати. Він узяв Астрід за руку й повів її на дракар, де на них чекав сердитий Горм.

— Не дуйся, виспишся в морі, — жартівливо кинув йому Рагнар, помітивши його похмурий вираз обличчя.

Горм тільки буркнув щось нерозбірливе й відвернувся, схрестивши руки на грудях.

Грег мовчки піднявся на борт, і більше ніхто не затримував відплиття. Веслярі взялися за весла, і дракар, розрізаючи темну воду, плавно відплив від берега. Біле вітрило налилося вітром, і корабель швидко зник за кручами обриву.

На березі залишилися лише тіні, що танули у світлі піднімаючого сонця. Ті, хто проводжали, один за одним розійшлися, несучи в серці спогади про тих, кого вони не знали, коли побачать знову.