Читати книгу - "Непрохані"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Мені треба час, щоб знайти потрібне місце.
— Нема проблем, — відповів я. — Піде за рахунок твоїх п’яти хвилин.
Він зігнувся біля телевізора, чаклуючи над камкордером. Зі свого місця я не бачив екрана.
— Все, — сказав він за якусь мить. — Готово.
Фішер зробив крок назад, відкривши екран. Той був чорний. Пішов до вікна, запнув фіранки.
— А це навіщо?
— Касета доволі темна.
Він присів на канапу. В кімнаті тепер було достатньо темно, і стало видно, що телевізор увімкнено, що екран трохи світиться. Фішер натиснув кнопку на крихітному пульті.
На екрані виникла картина. Парк, холодний день. Трава, дерева ще з листям, бігуни вдалині, шурхіт кроків по гравію.
Камера смикнулася і сфокусувалася на дитині — зовсім маленькій дівчинці, яка чеберяла доріжкою, помахуючи дрючком.
— Бет? — сказав голос. Голос Ґері.— Бетані!
Дитина обернулася не одразу — їй явно ще треба було трохи часу, щоб пов’язати звуки, які злетіли з батькових вуст, зі своєю особою. Вона усміхнулася на камеру і помахала другою рукою, в якій не було дрючка.
— Дивися! — покликав голос Ґері.— Що то?
Камера посунулася вліво, показуючи великого собаку, який повільно тупцяв доріжкою в бік дівчинки. Обличчя дитини засяяло.
— Гав-гав! — сказала вона. — Гав-гав!
— Правильно, сонечко! Собачка. Гав-гав.
Дівчинка впевнено рушила назустріч собаці, простягнувши руку просто перед собою, явно повторюючи жест, якого її навчили. За собакою йшла літня пара.
— Все добре, — сказала жінка. — Він не вкусить.
Дівчинка глянула на неї, потім на її чоловіка. Показала пальцем.
— Дідо, — твердо вимовила вона. — Дідо!
Ґері розсміявся, камера спустилася до її обличчя.
— Дідо? О ні, сонечко. — І додав, звертаючись не до неї: — Розумієте, вона думає, що кожен, хто…
Літній чоловік приязно всміхнувся.
— Приймає за дідуся кожного чоловіка з сивим волоссям. Розумію. І чорт забирай, я і є дідусь. П’ять разів уже!
Він схилився до Бетані, яка плескала собаку по спині.
— Як тебе звати, сонечко?
Та не відповіла. Ґері голосно повторив:
— Бетані, як тебе звати?
— Батні? — перепитала дівчинка.
Вона плеснула собаку ще раз — мабуть, надто сильно — і швидко побігла геть.
Відео зупинилося, потім екран почорнів.
— Дуже мило, — прокоментував я. — І навіщо…
— Секунду, — перебив Ґері.— Ти мусив це побачити. Але це ще не воно.
На екрані знову з’явилося зображення — з чорного він став приглушено-фіолетовим. Здається, в кадрі було дуже погане освітлення.
Коли мої очі звикли до темного зображення, я зрозумів, що світло йде від нічника, а світлі цятки з того боку екрана — то підвішені на довгі нитки фігурки тварин. Я дивився на затемнену дитячу спальню.
— Що за…
— Прошу тебе, просто дивися, — озвався Ґері.
Якийсь час камера не рухалася. Вочевидь, знімали з коридору. Я міг чути дихання оператора, хоча він явно намагався не створювати шуму.
Далі камера почала повільно рухатися вперед — оператор заходив усередину кімнати — і трохи вбік. Почувся тихий свист, клацання. Стало ще темніше.
Камера почала рухатися по колу, знімаючи кімнату. Слабке холодне світло з-за штор дозволяло роздивитися непевні, зернисті обриси намальованих на стіні джунглів, дитячі стільчик і стіл, охайно розставлені на полицях іграшки. З’явилися двері, тепер зачинені, і знову більш освітлена ділянка під нічником. Камера показала дитяче ліжечко, вид зверху.
Ґратки з усіх боків показували, що це ліжко дитини, якій ще зарано самотужки пізнавати зовнішній світ. Можна було бачити й саму дитину, що спала у ньому, — маленьку. Чути було, як вона розмірено дихає.
Хвилину чи дві нічого не відбувалося. Зрозуміло було, що камера знімає в реальному часі, бо чутно було дихання двох людей і тихе дзижчання самої камери, що переборювала темряву.
Втримати мою увагу таке видовище аж ніяк не могло. Я вже зібрався підвестися, коли з колонок телевізора почувся якийсь тихий звук.
— Що це? — спитав я.
Ґері жестом попросив мене мовчати.
Камера змінила позицію. Вона швидко відсунулася від ліжка, сахнулася вбік, різко спустилася на півметра. З’явилося зображення двох штаб на ґратках і дитячої голівки між ними.
Я подався вперед, вдивляючись у каламутний екран.
Спочатку нічого. Потім — знову той звук, довгий подих-схлип. Абсолютно зрозуміло було, що він іде не від оператора — як я зрозумів, то був Ґері. Ще хвилину — нічого. А потім дуже тихе:
— Я не знаю.
Я зморгнув, усвідомлюючи, що саме тільки-но почув. Ще секунд п’ятнадцять-двадцять було тихо.
— Хтось мене чує?
Цього разу сумніву бути не могло. Слова були непевні, дивно наголошені. Очі дитини — міцно заплющені. Тіло нерухоме.
Дворічна дитина.
— ’ди геть, — промовила вона, і цього разу це була мова дитини, яка ще не вміє добре говорити.
— Ні, — відповів інший голос, що лунав
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Непрохані», після закриття браузера.