Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

— Сто тридцять тисяч франків, — додав Перікур.

Це було в його натурі.

Але донька не чула його. Вона зацікавилась однією деталлю в іншому проекті. Взяла картину в руки, роздивляючись її на світлі. Наблизився і батько (йому цей проект не подобався, він називався «Вдячність». Їй він також не надто подобався, бо у чомусь був гіперболізованим. Раптом вона помітила... що це? Там, на одній із частин триптиха «Невтомні солдати дають відсіч ворогу» якийсь дивний молодий солдат зі світлим обличчям, виразними губами, прямий ніс...

— Ану, покажи, — сказав Перікур. Він також схилився і подивився ближче. — Справді, тут щось є...

Цей солдат трохи нагадував молодих людей, яких часто можна було побачити на картинах Едуарда. Він не був точно таким, як Едуардів персонаж, мав трохи косий, а не прямий і щирий погляд. І ще ця ямка на підборідді... Якась схожість таки присутня.

Пан Перікур сховав окуляри.

— У мистецтві часто перегукуються сюжети...

Він говорив так, ніби на тому розумівся. Хоча Мадлен загалом більше цікавилася мистецтвом, вона не стала сперечатися. Зрештою, це лише деталь, нічого аж такого важливого. Батько прагнув завершити справу з тим монументом та зайнятися чимось іншим. Наприклад, вагітністю своєї доньки.

— Той дурнуватий Лябурден хропе у нас у вестибюлі, — сказала вона скривившись.

А він про нього і забув.

— Нехай собі спить, — відповів батько, — це те, що у нього виходить найкраще.

Він поцілував її в лоба, і вона пішла до дверей. Оддалік проекти ще більш вражали (видно було, якого обсягу вони наберуть, коли вона уявила їхні розміри, — завширшки п’ятнадцять-шістнадцять метрів, а ще ж і висота...).

Але те обличчя все ж таки...

Як тільки він опинився на самоті, пан Перікур знов повернувся до нього. Йому також хотілося знайти ескіз в Едуардовому зошиті, але постаті, які малював його син, не були вигадані, це були справжні солдати, яких він бачив в окопах. А той молодий солдат із пухкими губами був ідеа­лізованим персонажем. Пан Перікур відкидав найменше відхилення, те, що він називав «смакові особливості» свого сина. Навіть у глибині душі він ніколи не допускав думки про його «сексуальні вподобання» чи щось подібне (занадто шокуюче для нього). Ці думки вам здаються неможливими, але ви все ж таки розумієте, що вони є, тому рано чи пізно вони у вас народжуються після довгого визрівання. Зараз він подумав: чи бува той юнак із розкосим поглядом та ямочкою не був «другом» Едуарда? А тоді подумав: «коханням»... І це більше не здавалося йому таким шокуючим, як колись, а лише тривожним; він навіть уявити не міг... І нехай це не буде вражати... Його син просто був «не таким, як усі», от і все. Звичайних чоловіків довкола нього було багато: підлеглі, співробітники, клієнти — сини і батьки, ті і ті — він більше не заздрив їм, як колись. Він навіть не міг згадати, чому вони здавалися йому кращими (тоді як Едуард був від них «гіршим»). Тепер він ненавидів себе за ті дурниці...

Пан Перікур знову влаштувався перед експозицією. В його уяві перспектива потроху змінювалася. Він не знаходив у цих картинах якісь нові риси, вони й досі здавалися йому занадто демонстративними. Він міняв своє ставлення до них. Буває, наше сприйняття якогось обличчя змінюється залежно від того, як довго ми на нього дивимося. Жінка, яку ми донедавна вважали гарною, стає банальною. А в отому гидкому чоловікові починаємо помічати шарм, який досі й не помічали. Тепер, коли він до них трохи звик, ці монументи заспокоювали його. Може, через матеріали: деякі з них зроблені з дерева, інші вилиті з бронзи (з важких металів, які здаються надтривкими). От чого бракує родинному склепу, на якому не вказане ім’я Едуарда, — ілюзії вічності. Треба, щоб те, що він зараз задумав, уявляючи пам’ятник, перевершувало його існування вагою, об’ємом, щоб це було більшим і сильнішим від нього, перекрило його тугу.

До композиції додавалася докладна інформація з біографіями майстрів, тарифами, графіками виконання. Пан Перікур прочитав лист-презентацію Жюля д’Епремона і нічого не дізнався. Але погортав інші малюнки, де проект можна було оглянути з переднього плану, з перспективи серед міського середовища... Молодий солдат із серйозним обличчям також там був на другому плані... Цього було досить. Він відкрив двері, покликав, але нічого не почув.

— Гей, Лябурдене! — закричав він злісно.

— Га, що таке?

Той стрепенувся із заспаними очима, ніби не пам’ятав, де знаходиться і що тут робить.

— Ідіть сюди! — гукнув Перікур.

— Я? Куди?

Лябурден похитуючись підійшов до письмового стола, потираючи обличчя, щоб прийти до тями та бурмочучи вибачення, які Перікур ігнорував.

— Цей!

До Лябурдена почало доходити. Він зрозумів, що обраний проект був не той, який він рекомендував, але ота заготовлена фраза якнайкраще підходить і до цього моменту. Він почухав потилицю:

— Пане президенте, дозвольте мені...

— Що? — спитав не дивлячись на нього Перікур.

Він начепив окуляри і навстоячки щось писав на письмо­вому столі, вдоволений своїм рішенням, відчуваючи, що зараз робить те, чим потім зможе пишатися, і йому по­легшає.

Лябурден глибоко вдихнув, гордий з себе.

— Мені здається, що цей мистецький проект, пане президент...

— Ось, погляньте, — перебив його Перікур. — Тут чек для затвердження проекту та початку робіт. Ясна річ, перевірте гарантії, надані майстром, а також підприємством-виробником. Передайте документи в префектуру. Якщо виникне найменша проблема — дзвоніть мені. Ще щось?