Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

— Ей! — закричав Бенішу, що наближався похитуючись.

Не відпускаючи шию чоловіка, який вже починав мінятися на виду, Мерлен простяг руку до керівника ділянки і розтулив її.

У руці лежав золотий ланцюжок із невеличкою пла­стинкою, повернутою боком. Мерлен відпустив свою жертву (бо той вже почав задихатися і кашляти) і повернувся до Бенішу.

— Як звати того хлопця? — спитав Мерлен. — Його ім’я?

— Е-ее...

Переможений і обеззброєний Совер Бенішу зловісно дивився на свого помічника.

— Альцид, — пробурчав той винувато.

Це було малоймовірно, але не мало жодного значення.

Мерлен перевернув ланцюжок з іменем, ніби це була монета, і вони збираються зіграти в орел чи решку.

На пластинці було викарбувано ім’я: Роже.

Господи, який ранок! От якби такий та кожного дня! Як усе чудово починається... Насамперед, проекти. Комісія вибрала п’ять з-поміж представлених. Чудові. Як на підбір. Просто концентрат патріотизму. Пробирає аж до сліз. Лябурден уже готував себе до тріумфу — презентації проектів перед президентом Перікуром. Щоб розвісити малюнки і показати їх у всій красі, він навіть замовив у технічній службі мерії портик із кованого заліза завбільшки з свій великий кабінет. (Колись він бачив таке на виставці у Гран-Пале, куди одного разу зайшов). Перікур зможе вибирати, вільно пересуваючись між малюнками, заклавши руки за спину, насолоджуватись хоча б оцією (Засмучена, але непереможна Франція). То був улюблений проект Лябурдена. Або розглядаючи оту (Тріумф загиблих), Лябурден уже бачив, як президент захоплено і здивовано повертається до нього, не знаючи, що вибрати... І тоді він скаже шефу СВОЮ, заздалегідь підготовлену фразу, яка вдало підкреслить і його естетичний смак, і його почуття відповідальності:

— Пане президенте, якщо дозволите...

Тоді наблизиться до Засмученої Франції так, ніби хоче обійняти її.

— ...мені здається, що цей мистецький твір чудово передає весь той Біль та Гордість, що їх наші співвітчизники прагнуть висловити.

Наголошені слова були дуже інтимною частиною фрази. Бездоганно. Спочатку оте — «мистецький твір» (родзинка), а потім «співвітчизники» (що звучить краще, ніж виборці) і нарешті «Біль»! Лябурден танув від власної геніаль­ності...

Близько десятої години портик був встановлений в його кабінеті, і підлеглі взялись до вивішування проектів. Щоб дістатися до верхньої планки і зафіксувати там малюнки, треба було вилізти якомога вище, і він наказав покликати панну Реймонд.

Як тільки вона зайшла до кімнати, то зрозуміла, що саме від неї очікується. Вона інстинктивно затисла коліна. А усміхнений Лябурден став поряд із розкладною драбиною, потираючи руки, як покупець коней.

Зітхнувши, панна Реймонд приречено полізла по драбині, хитаючи задом. Так, чудовий ранок... Повісивши один проект, секретарка вправно спускалася, притримуючи спідницю. Лябурден відійшов на кілька кроків, щоб оглянути результат. Йому здалося, що правий кутик був прикріплений трохи нижче, ніж лівий: вам так не здається? Панна Реймонд заплющувала очі і знову лізла на драбину, а Лябурден ставав поруч (він ще ніколи так довго не заглядав до неї під спідницю. Коли все було вже розвішене, мер був майже в апоплектично збудженому стані.

Але, на превеликий жаль, коли все вже було готово, президент Перікур відмінив свій візит і прислав кур’єра, який мав привезти всі ті проекти до нього. Отже, все було даремно. Лябурден поїхав слідом за кур’єром, але, попри своє сподівання, його ніхто не зустрів. Марсель Перікур хотів побути сам. Був час обіду.

«Принесіть також обід панові меру», — наказав пан Перікур.

До Лябурдена наблизилась гарненька служниця з лукавим поглядом, пружними грудьми, мило зачервонівшись. Він її спитав, чи не могла би вона йому налити трохи порто (питаючи дівчину, він погладив її по грудях). Молода дівчина лише червоніла, бо її робота добре оплачувалася, і вона була тут новенька. Лябурден знов торкнувся її грудей, коли вона принесла йому порто.

Господи, який день...

Мадлен побачила мера, коли той, розслабившись, хропів, як ковальський міх. Поруч, на маленькому столику, валялись недоїдки заливної курки, яку він заковтнув з пляшкою шато-марго. Видовище, яке застала Мадлен, було відворотним, просто образливим.

Вона хутко постукала в двері батькового кабінету.

— Заходь, — відповів він не обертаючись, бо відразу впізнав її манеру стукати.

Перікур поставив малюнки коло книжкової шафи. Потім трохи пересунув своє крісло, щоб бачити їх усі заразом. Уже понад годину він не зрушив з місця, задумано переводячи погляд з однієї картини на другу. Час від часу він підводився, підходив ближче, роздивлявся якусь деталь і повертався на місце.

Спочатку він був розчарований. І це все? Це було схоже на те, що він уже бачив десь, тільки у збільшеному вигляді. Він не міг стриматися, щоб не подивитися на ціни (його мозок повсякчас порівнював об’єм робіт і ціни на них). Тому треба було зосередитись і вибрати. Але все розчаровувало. Він чудово уявляв собі майбутній проект. А тут були лише начерки. А чого він, власне, чекав? Зрештою, цей пам’ятник буде схожий на інші, і нічого вже не зможе вгамувати оті емоції, які постійно переповнювали його.

Можливо, й Мадлен відчувала те саме. Всі війни схожі одна на одну, і всі пам’ятники також...

— Що скажеш? — спитав він.

— Занадто помпезно, чи не так?

— Це — скорше лірично...

Запала мовчанка.

Пан Перікур вивищувався у своєму кріслі, як король на троні перед укляклим двором. Мадлен уважно подивилась на проекти. Їм обом здавалося, що найкращим з-поміж