Читати книгу - "Етюди про звичаї"

дивиться найдоброчесніший юнак на багату наречену. Випадково їхні очі зустрілись. Ежен у новому костюмі здавався бідній дівчині просто чарівним. Погляд, яким обмінялись молодята, був досить значущий, і Растіньяк упевнився, що став для неї об'єктом тих невиразних любовних почувань, які опановують усіх молодих дівчат і які вони спрямовують на першого ж вродливого чоловіка. Внутрішній голос кричав йому: «Вісімсот тисяч франків!» Але Ежен змусив себе повернутися до подій учорашнього дня і вирішив, що його штучно підігріта пристрасть до пані де Нусінген буде протиотрутою для цих мимовільних ницих думок.

— Учора в Італійців давали «Севільського цирульника» Россіні. Я ніколи не чув такої чарівної музики, — сказав він, звертаючись до всіх. — Боже! Яке це щастя — мати ложу в Італійській опері!

Батько Горіо схопив зміст цієї фрази на льоту, як собака ловить кожен жест хазяїна.

— Ви, чоловіки, купаєтесь як вареник у маслі, — сказала пані Воке, — можете робити все, що вам заманеться.

— А як ви вернулись? — спитав Вотрен.

— Пішки, — відповів Ежен.

— Ну, мені, — додав спокусник, — такі половинчасті втіхи не до вподоби. Я волів би їздити у власній кареті, сидіти у власній ложі й повертатися теж з усіма вигодами. Все або нічого — ось мій девіз.

— Девіз непоганий, — підтвердила пані Воке.

— Ви, може, підете провідати пані де Нусінген, — тихенько сказав Ежен батькові Горіо. — Вона, звичайно, вас прийме дуже радо; їй захочеться почути безліч подробиць про мене. Я знаю, що вона за всяку ціну хоче попасти у дім моєї кузини, віконтеси де Босеан. Не забудьте сказати їй, що я дуже її кохаю і весь час думаю, як здійснити її бажання.

— Растіньяк поспішив на лекції в Школу правознавства: йому хотілось якнайменше часу бути в цьому остогидлому пансіоні. Майже цілий день він тинявся по вулицях, гарячково мріючи, — стан, добре відомий усім юнакам, охопленим надто сміливими надіями. Під враженням Вотренових міркувань Ежен роздумував над життям суспільства, коли раптом біля входу в Люксембурзький сад зустрів свого друга Б'яншона.

— Чому ти такий заклопотаний? — спитав студент-медик, узявши його під руку, щоб пройтися біля палацу.

— Непокоять спокусливі думки.

— А саме? Від деяких з них є ліки.

— Які?

— Піддатися їм.

— Ти жартуєш, не знаючи, про що йдеться. Ти читав Руссо?

— Читав.

— Пригадуєш те місце, де він питає читача, що той зробив би, коли б, не виїжджаючи з Парижа, міг розбагатіти, убивши самим тільки напруженням волі якого-небудь старого мандарина в Китаї.

— Так.

— Ну й що ж?

— Ет, я вже цих мандаринів щось зо три десятки повбивав.

— Не жартуй! Скажи, якби тобі довели, що це можливо й що для цього досить кивнути головою, — ти кивнув би?

— А він дуже старий, той мандарин? А втім, молодий чи старий, здоровий чи паралітик, хай йому чорт… Словом, ні!

— Ти хороший хлопець, Б'яншоне. Ну, а якби ти покохав жінку так, що душу ладен був би віддати заради неї, і якби їй потрібні були гроші, багато грошей — на вбрання, на екіпажі, на всякі примхи?

— Та ти ж спочатку відбираєш у мене розум, а потім вимагаєш, щоб я розумно міркував.

— То слухай же, Б'яншоне, я збожеволів, вилікуй мене. В мене дві сестри — два ангели краси й непорочності, і я хочу, щоб вони були щасливі. Де взяти двісті тисяч франків їм на посаг десь через п'ять років? Бачиш, у житті бувають такі обставини, коли доводиться вести велику гру, не марнуючи свого щастя на дрібні удачі.

— Але ж ти порушуєш питання, яке постає перед кожним, хто починає життя, і хочеш гордіїв вузол розрубати мечем. Для цього, любий, треба бути Александром, бо інакше попадеш на каторгу. Щодо мене, то я почуватимусь щасливо зі скромного життя в провінції, де посяду батькове місце. Людські схильності можна вдовольнити і в межах дуже малого кола так само повно, як і в межах дуже великого. І Наполеон не обідав двічі на день і не міг мати більше коханок, ніж має студент-медик, що живе при Лікарні капуцинів. Щастя наше, любий мій, завжди міститиметься між підошвами наших ніг і нашим тім'ям, і чи коштуватиме воно нам мільйон, чи тільки сто луїдорів на рік, внутрішнє сприймання його в нас завжди однакове. Отже, мій висновок: нехай китаєць живе собі.

— Дякую, ти розважив моє серце, Б'яншоне; ми завжди будемо друзями.

— Знаєш, — мовив студент-медик, — я тільки-но був на лекції Кюв'є і, вийшовши у Ботанічний сад, побачив Мішоно та Пуаре; вони розмовляли на лаві з одним суб'єктом, якого я бачив торік під час розрухів біля палати депутатів; мені здається, що це агент поліції, перебраний на статечного буржуа-рантьє. Треба постежити за цією парочкою, для чого — скажу тобі потім. Бувай, біжу! О четвертій перекличка.

Коли Ежен повернувся в пансіон, на нього вже чекав батько Горіо.

— Дивіться, ось вам лист від неї, — сказав старий. — Який гарний почерк!

Ежен розпечатав листа і прочитав:

«Вельмишановний пане!

— Мій батько сказав мені, що ви любите італійську музику. Я була б щаслива, якби ви зробили мені приємність і зайняли місце в моїй ложі. В суботу співатимуть Фодор і Пеллегріні, — певна, що ви не відмовитесь. Пан де Нусінген разом зі мною просить вас пообідати з нами запросто. Ваша згода зробить, приємність баронові, звільнивши його від подружнього обов'язку супроводити мене в оперу. Не відповідайте мені, а приходьте. Прийміть мої найсердечніші побажання.

Д. де Н.»

— Дайте я погляну на нього, — сказав старий Еженові, коли той прочитав листа. — Ви підете, правда? — спитав він, понюхавши папір. — Як чудово