Читати книгу - "Сучасна теория грошей, Рендал Рей"

ми подивимося крізь ці обмеження, то збагнемо: оскільки уряд встановлює їх сам для себе, їх можна усунути. На жаль, майже всі економісти та урядовці почали сприймати ці власноруч встановлені ліміти як щось «природне» й непорушне. Ми звернемо увагу на «ліміт боргу» США300 — політичну дискусію, якою влітку 2011 року захопилися політики та урядовці. Імовірно, ця запекла дискусія не даватиме спокою й у майбутньому.

У Сполучених Штатах Конгрес встановлює ліміт на обсяг боргу федерального уряду. Коли борг федерального уряду наближається до цього ліміту, Конгрес повинен затвердити його збільшення. Зауважте, що ліміт державного боргу в США визначають не фінансові ринки, а політики. Тобто Конгресу у своїх діях щодо державного боргу керується власними правилами, а не тиском фінансового ринку. Тож питання не в тому, чи може уряд США продати більше облігацій або чи може собі дозволити процентну ставку, яку платитиме за борги, що продає.

Унаслідок Великої фінансової кризи 2007–2008 років дефіцит бюджету Сполучених Штатів збільшився (переважно через втрату податкових надходжень). Як і очікувалося, сума державного боргу стрімко зросла й сягнула ліміту, який Конгрес щороку повинен був збільшувати. Це відбувалося само собою, доки республіканці не вирішили зробити політичну заяву проти дефіцитних витрат і не відмовились збільшувати ліміт боргу.

Погляньмо, як можна розв’язати мотузку, що зв’язує руки дядькові Сему, щоб вона не заважала йому жити з поточними лімітами боргу. Насправді зробити це відносно нескладно: необхідна лише одна поміркована зміна процедури.

Спочатку розгляньмо сам механізм. Конгрес (за підписом президента) схвалює бюджет, де затверджено витрати. Конституція США наділяє Конгрес повноваженнями створювати гроші, і це має означати, що казначейство створює гроші для фінансування затверджених у Конгресі витрат. Але на практиці для проведення своїх платежів казначейство використовує центральний банк США (тобто ФРС). Згідно з нинішньою процедурою, щоб здійснювати виплати, казначейство тримає депозити на своєму рахунку у ФРС. Відповідно, коли казначейство виписує платіжне доручення на здійснення витрат на користь їхнього отримувача, ці кошти зачисляються на рахунок комерційного банку й водночас така само сума списується з рахунку казначейства у ФРС.

Наприкінці розділу 3 уже йшлося про те, що казначейство намагається підтримувати залишок на своєму рахунку у ФРС у сумі 5 млрд доларів США на кінець кожного операційного дня. Сплачені податки казначейство спочатку тримає на своїх депозитних рахунках у спеціальних комерційних банках. Коли воно хоче поповнити свій депозит у ФРС, то переміщує депозити з цих банків. Тут очевидні два ускладнення: по-перше, податкові надходження нагромаджуються тоді, коли наближається термін сплати податків; і по-друге, казначейство зазвичай підтримує щорічний бюджетний дефіцит — понад трильйон доларів США в 2011 році. Це означає, що на рахунку казначейства у ФРС часто буває нестача.

Щоб отримати депозити, казначейство продає облігації (з різними термінами погашення). Найлегше було б продавати їх безпосередньо в портфель ФРС. У такому випадку ФРС збільшило б залишок рахунку казначейства на балансі ФРС. Одночасно здійснюється зустрічна операція щодо збільшення облігацій казначейства в портфелі ФРС (бухгалтерська проводка з дебету активного рахунку на балансі центрального банку). Фактично так робить майже кожен комерційний банк: він дає вам позику, зараховуючи на свій баланс ваше IOU (дебет активного рахунку) і збільшуючи ваш депозитний рахунок (кредит пасивного рахунку), щоб ви могли витрачати.

Проте чинні процедури забороняють ФРС купувати облігації безпосередньо в казначейства (за деякими невеликими винятками); натомість вона може придбати державні облігації в будь-кого, крім казначейства. Встановлення такої заборони для суверенного емітента валюти дивне, але за цим стоїть довга історія, яку ми тут не розглядатимемо. Вважається, що це перешкоджає ФРС просто «друкувати гроші» для «фінансування» бюджетного дефіциту в обсязі, що може спричинити потужну інфляцію — наче бюджетних повноважень Конгресу (і вето президента) недостатньо для обмеження витрат федерального уряду такою мірою, щоб США не пішло шляхом гіперінфляції.

Натомість казначейство продає комерційним банкам державні облігації301. Відповідно комерційні банки, купуючи казначейські облігації уряду, створюють депозити для казначейства, які воно потім може перемістити на свій рахунок у ФРС (зрештою казначейство так і робить — переміщує залишки з власних депозитів у комерційних банках на депозит у центральному банку). Але згодом ФРС викуповує державні облігації в комерційних банків, щоб відновити резерви, які ті витрачають, коли казначейство переміщує депозити з банківської системи у ФРС. Зрозуміло? (Якщо ні, варто перечитати розділ 3). Урешті-решт ФРС залишається з державними облігаціями, а казначейство — з необхідним обсягом залишку на власному рахунку у ФРС, що, власне, йому і було потрібно, але заборонено робити напряму. Потім казначейство виписує платіжні доручення й здійснює бюджетні витрати. Депозити з рахунку казначейства у ФРС переміщуються на рахунки отримувачів урядових витрат у комерційних банках, а ФРС збільшує на ту саму суму залишки на резервних рахунках комерційних банків у центральному банку.

У звичайні часи на рахунках комерційних банків у центральному банку накопичується більше резервів, ніж їм потрібно, тож вони пропонують їх на міжбанківському ринку резервних грошей іншим банкам. Ця ситуація призводить до зниження процентної ставки овернайт нижче цільового рівня ФРС, і центральний банк починає продавати державні цінні папери на відкритому ринку, щоб вилучити надлишкові резерви з рахунків комерційних банків і повернути процентну ставку на ринку до цільового рівня. Таким чином, державні облігації з балансу ФРС переміщуються в банківський сектор. (Через Велику фінансову кризу 2008 року ФРС дещо змінила процедуру своєї операційної діяльності302: почала виплачувати проценти на залишки резервів і запровадила політику кількісного пом’якшення (див. вище), яка навмисно залишає надлишкові резерви в банківській системі, а тоді виплачує проценти за ними. Зверніть увагу, що операційний ефект від володіння державними облігаціями полягає в тому, що вони виплачують регулярний процентний дохід. Отже, резерви, які теж приносять процентний дохід комерційним банкам, мають аналогічний операційний ефект).

І тут про себе нагадує проблема боргової безвиході. Облігації казначейства, які тримають банки, домогосподарства, фірми та іноземці, зараховуються до державного боргу (і до багатства недержавного сектору через облікові тотожності!) і, таким чином, підлягають обмеженню лімітом боргу. Натомість залишки резервів на рахунках банків державним боргом не вважаються303. Одне з рішень — просто припинити продаж казначейських облігацій на відкритому ринку, щоб залишити резерви в банківській системі. Це, власне, суть політики кількісного пом’якшення: ФРС купувала сотні мільярдів цінних паперів, щоб влити резерви назад у банки, попередньо викачані через продаж цінних паперів комерційним банкам. Отже, ми повертаємо облігації казначейства назад на баланс ФРС, але все одно опиняємося в безвихідній ситуації через ліміт заборгованості, бо в обігу перебуває дуже багато цінних паперів. Якби казначейство просто перестало їх продавати, ФРС зберегла б надлишкові резерви в банках. Коли б надійшов термін погашення облігацій, вони були б замінені резервами. І це поклало б край «борговій проблемі».

Інші способи позбутися ліміту боргу

Є два інші способи позбутися потреби підвищувати ліміт державного боргу США: варанти304 казначейства і платинові монети великого номіналу. Розглянемо обидва.

Коли дядькові Сему потрібно витратити, а його депозитний рахунок у ФРС виявляється порожнім, він може поповнити депозит, випустивши неринковий «варант», який ФРС зберігатиме як актив. За повної підтримки від дядька Сема