Читати книгу - "Ніч лагідна, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

Вони перейшли до салону, і за обіднім столом Дік опинився поряд з леді Сіблі-Бірс. Ніколь помітила, яким блідим стало його обличчя під засмагою; хоч до неї долинали тільки уривки фраз, вона чула, що він говорить безапеляційним тоном.

- ... річ ясна, ви, англійці, танцюєте танок смерті... Сипаї в зруйнованому форті, бенкет у форті, обложеному сипаями, і таке інше. Але зелений капелюх розтоптано - майбутнього немає.

Леді Керолайн озивалася коротко, пересипаючи свої відповіді глузливими «невже?», двозначними «аякже!», ущипливо-зловісними «браво!», але Дік, видно, не помічав сигналів небезпеки. Та ось він сказав щось із несподіваним запалом - майже крикнув; Ніколь не збагнула суті його слів, але побачила, як молода жінка почервоніла і вся напружилася, а потім почула її відповідь:

- Ну, знаєте, всьому є межа.

Знову він образив когось - невже не можна було трохи придержати язика? Коли ж це скінчиться? Чи так воно вже й буде довіку?

Піаніст оркестру (напис на барабані свідчив, що це був Регтайм-джаз Едінбурзького університету), білявий молодий шотландець, заспівав майже на одній ноті, акомпануючи собі низькими акордами. Він з таким притиском вимовляв слова, наче кожне з них вражало його до глибини душі своєю значущістю.

Одна юна леді, гріховна персона,

Боялася дуже церковного дзвону.

Гріховна, безбожна, лиха - ха-ха!

Боялася дзвону (БАМ-БАМ)

Та юна персона (БІМ-БОМ),

Як праведні леді бояться гріха!

- Що це таке, Ніколь? - пошепки спитав Томмі.

Дівчина, що сиділа з другого боку, пояснила:

- Слова Керолайн Сіблі-Бірс. А музику написав він сам.

- Quel enfantillage! 75 - пробурмотів Томмі, коли співак перейшов до другого куплета, в якому йшлося про подальші переживання гріховної героїні.- On dirait qu'il récite Rasine! 76

На перший погляд, принаймні, здавалося, що леді Керолайн навіть не слухає свого твору. Ніколь, знову глянувши на неї, подивувалася з уміння цієї жінки вражати не характером, не розумом, а самою тільки позою. Але чимось вона страшна, подумала Ніколь, і незабаром їй довелось переконатися в цьому. Коли все товариство підвелося з-за столу, Дік лишився сидіти з якимсь дивним виразом на обличчі - а тоді раптом випалив з незрозумілою й невиправданою люттю:

- Терпіти не можу цю англійську манеру - оглушливим шепотом обмовляти людей.

Леді Керолайн була вже коло дверей, але після цих слів повернулася, підійшла до Діка й відрубала неголосно, але так, щоб почули всі, хто був у салоні.

- Ви самі винні - не треба було глузувати з моїх співвітчизників, глузувати з моєї подруги Мері Мінгетті. А я сказала тільки, що вас бачили в Лозанні у вельми сумнівному товаристві. І мої слова, здається, нікого не оглушили. За винятком, хіба, вас.

- Для цього вони недосить гучні,- відказав Дік з деяким, щоправда, запізненням.- Отже, я, по-вашому, неприторенний...

Але Голдінг заглушив кінець його фрази, гукнувши: «Прошу, прошу!» - і, напосідаючи всією своєю могутньою тушею, потіснив гостей до виходу. Вже з порога Ніколь побачила, що Дік усе ще сидить за столом. Леді Керолайн обурила її своєю дурною вигадкою, але й Дік не менше обурив її тим, що надумав їхати сюди, тим, що дав волю іронії й почав пускати шпильки, тим, що не зумів постояти за себе,- а до цього додавалося ще й невдоволення собою: Ніколь розуміла, що передусім вона роздратувала англійку, заволодівши увагою Томмі Барбана з першої хвилини своєї появи на яхті.

Трохи згодом вона побачила Діка - начебто цілком опанувавши себе, він спокійно розмовляв з Голдінгом біля дверей салону. Потім він кудись зник, і через півгодини, попросивши когось замінити її у складній малайській грі, знаряддями якої були мотузочки й кавові зерна, Ніколь сказала Томмі:

- Піду пошукаю Діка.

Після обіду яхта взяла курс на захід. За бортами струменіла тепла ніч, дизельні двигуни тихо стугоніли під палубою. Коли Ніколь вийшла на ніс яхти, весняний вітер скуйовдив її волосся, і з раптовим відчуттям полегшення вона впізнала попереду, коло флагштока, постать Діка. Побачивши її, він лагідно сказав:

- Гарна ніч.

- А я вже хвилювалася.

- Так-таки й хвилювалася?

- Не говори так зі мною, Діку. Я б так хотіла що-небудь для тебе зробити, бодай дрібничку якусь, але нічого не можу придумати.

Він одвернувся й задивився туди, де під зоряним серпанком лежала Африка.

- Я вірю тобі, Ніколь. Мені навіть іноді здається, що чим меншою була б та дрібничка, тим радніше ти б її зробила.

- Навіщо ти кажеш таке... Не треба...

У сяйві зірок - білі бризки піни підхоплювали його й кидали знову в небо - обличчя Діка здавалося блідим, але, всупереч її побоюванням, злості в ньому не було. Воно виражало скоріше задуму; він повільно зосереджував свій погляд на Ніколь, як шахіст на фігурі, яку хоче пересунути; потім так само повільно він узяв її за зап’ясток і притяг до себе.

- Кажеш, ти мене занапастила? - спитав він лагідно.- Що ж, тоді, виходить, ми обоє пропащі. Отже...

Захолола від жаху, вона втисла й другу свою руку в кільце його чіпких пальців. Гаразд, вона піде з ним - і знову в цю мить цілковитого самозречення й згоди вона гостро відчула красу весняної ночі,- гаразд, вона готова...

... Але раптом він розтис пальці, і руки її впали, а Дік, тяжко зітхнувши, обернувся до неї спиною.

По обличчю Ніколь потекли сльози - і тут вона почула чиїсь кроки; до них підійшов Томмі.

- Ну от і знайшовся! А Ніколь уже боялася - чи не стрибнули ви, бува, за борт через те, що вас обкудкудакала ота англійська курка.

- А що - непогані лаштунки для стрибка за борт,- стиха промовив Дік.

- Справді! - квапливо підхопила Ніколь.- Взяли б рятувальні пояси і - у воду! Ми так давно не затівали нічого веселого. Хіба ж це життя!

Томмі перевів погляд з неї на Діка й потяг носом нічне повітря, немов сподіваючись винюхати, що тут