Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– Чому ж не попаде? – Олександр Данилович закрив записник, разом з копією протоколу допиту Ткача Ігната Марленовича сховав до старого потертого портфеля, що стояв на підлозі біля його ніг. – Чому ж раптом не попаде? Як і було домовлено заздалегідь, завтра ви підете в готель до вашого знайомого громадянина ФРН і заберете призначений вашому свекру товар.

– А-а-а… Як же наша сьогоднішня розмова?!

– Наша розмова, Арміно Янівно, залишиться між нами. Поки що між нами. Надалі ж…

– Що буде надалі, що?!

– Нічого, окрім приємного! Звісно, якщо ви будете поводитися розумно – інакше ми дамо хід протоколу, з копією якого ви ознайомилися. Але сподіваюся, що до цього не дійде. А тоді Володимир Вікторович…

Він озирнувся до колеги:

– Володю, а підійди-но сюди!

Медвідь підвівся, вийшов з тіні від штори й наблизився до Ненашева.

– Отож, Арміно Янівно, все буде гаразд – тільки більше, ще більше! Один крихітний зальчик в одному кінотеатрі – це нісенітниця. Маячня! Тут масштаб потрібен, масштаб!.. Мережа залів, ціла мережа. Ну нічого, в разі потреби Володимир Вікторович вам підкаже, що і як треба зробити. Або допоможе все владнати. Бо оскільки суду не буде… принаймні поки що… В такому разі товариш Медвідь виконуватиме функції не вашого адвоката, а швидше ділового партнера і консультанта.

– Нічого не розумію…

Молодиця виглядала розгубленою.

– Якщо чесно, то я також не все розумію. І мені не все подобається, але!..

Олександр Данилович скрушно зітхнув і додав:

– Але недарма товариш Горбачов налаштовує усіх нас на «новое политическое мы´шление». Отож будемо вчитися мислити по-новому, хоча ми – люди старої закалки. Але настають нові часи, Арміно Янівно, зовсім нові часи!.. Зараз потрібно вчитися заробляти гроші – отож будемо вчитися. І якщо Володимир Ілліч Ленін казав, що «з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно»… Що ж, керуючись цією вказівкою, будемо заробляти на кіно. Для цього потрібні свої надійні люди, тому ініціативу вашого свекра ми не тільки підтримаємо, але й усіляко йому допоможемо. Щоб не один жалюгідний зальчик працював, а ціла додаткова мережа. І ви в цьому нам допоможете, Володимир Вікторович вас проконсультує і підтримає, громадянин ФРН гер Нойманн теж буде задоволений, ще й як буде. Що ж до протоколу…

Він посміхнувся:

– А протокол нехай у нас полежить. Сподіваюсь, він ніколи не згодиться… Однак краще з ним, ніж без нього. Так, з протоколом, Арміно Янівно, вам працюватиметься краще. Значно краще, запевняю вас!..

1988. Тінь волхва

Ірпінь, 20 лютого 1988 року

Ні, це ж треба такому статися?! Згаяти практично весь вихідний на те, щоб із повними сумками пертися спочатку з дому трамваєм до метро, далі з пересадкою – на залізничний вокзал, звідти електричкою до Ірпеня, потім ще в самому цьому Ірпені мало ноги не позбивати… І куди ж вони с Касимом в результаті потрапили?! У притон, у справжнісінький розпусний притон, де панує небачена огида в усій своїй безсоромності!

Особливо шкода Касима: він є чоловіком Сходу, там, у його рідній Туркменії – свої віковічні традиції виховання молоді… І щоб ото раптом його власний син і його невістка влаштували таке неподобство?! Як можна?! От як, справді?.. Що вони собі дозволяють!.. Куди все котиться!..

* * *

Почалося з того, що, враховуючи наближення Дня Радянської армії і ВМФ – 23 лютого, на роботі у Гаті видавали продуктові пайки. Оскільки ще покійна мамаша завбачливо привчила колись Андрія до думки, що він – старший у родині чоловік, який в суто господарському сенсі заміщає обох загиблих батьків (і свого, й Лідиного), то брат з дитинства свято дотримувався материнських настанов. Отож вчора ввечері після роботи Андрій з Гатею приперли їм додому дві третини усіх продуктів: адже з урахуванням Спартака, Сиваків було лише троє, тоді як Турсунових разом з молодою невісткою Сніжаною – цілих шестеро.

Відповідно, сьогодні зранку вже Ліда з Касимом вирушили електричкою до Ірпеня, щоб ощасливити неочікуваною допомогою найстаршого синочка Павла та його молоду дружину. Тим паче що до Радянської армії, свято якої стрімко наближалося, Павлусь, як ніхто інший, мав безпосереднє відношення: перехворівши у дитинстві на поліомієліт, маючи всохлий м’яз на лівій гомілці та немилосердно кульгаючи, він був тим не менш визнаний медкомісією придатним до строкової служби й півтора року «відтрубив» в Афганістані на автомобільній радіостанції Р-140 «Береза».

Служити у «гарячій точці» Павлу було тим важче, що з дитячих років він проявляв себе як майбутній живописець – себто витончена натура високого польоту, не те що всякі різні очкарики, в холодну голову яких, можливо, й напхана не одна енциклопедія, проте які начисто позбавлені найменшої фантазії… Не дивно, що Спартак терпіти не міг Павлуся, тому й підставив його підло зі шкільними творами та підвів під Афганістан!..

Втім, що зроблено – те зроблено. Нехай Павло відкатався на своїй «Березі» півтора року, нехай наражався кілька разів на смертельні небезпеки – зате чесно й героїчно виконав інтернаціональний обов’язок, покладений на нього Батьківщиною. А потім не з першого разу – проте все ж таки вступив до Київського інженерно-будівельного інституту. Звісно, маючи всохлий м’яз на гомілці, старшенький синок не міг разом з молодшими братами піти по стопах батьків і стати спортсменом… Ну що ж – отже, сама доля призначила йому стати видатним живописцем!

Тому ні Касим, ані Ліда не заперечували проти того, що після закінчення КІБІ молодий чоловік одружився з дівчиною на ім’я Сніжана й обидва оселилися в Ірпені. По-перше, дістатися звідти до Києва було не надто складно. По-друге, Ірпінь можна було сміливо назвати курортним містом-супутником республіканської столиці. По-третє, там знаходився Будинок творчості Спілки письменників УРСР, де весь час відпочивали видатні українські літератори, артисти та інший творчий люд, спілкуватися з яким – одне задоволення! Отож кращого місця проживання для молодих талантів з пошарпаною життям нервовою системою годі й шукати…

Отак і сталося, що Турсунови-молодші жили в Ірпені. Павлусь примудрився влаштуватися до реставраційної майстерні, а також вступити до Спілки художників і тепер перебував на вільних «творчих хлібах». У контексті проголошеного товаришем Горбачовим «нового мислення» радянський народ урочисто готувався відсвяткувати 1000-річчя хрещення Русі – тому в Києві відновлювалося багато об’єктів культурної спадщини, притрушеної пилом століть. Таким чином, особливих проблем із заробітками у всіх причетних до образотворчого мистецтва не було.

Щоправда, у розпал зими проведення реставраційних робіт обмежили. Однак на цей час Павлусь вирішив зосередитися на новій серії полотен. Заробленого Сніжаною на Ірпінській меблевій фабриці сяк-так вистачало на життя. Зі свого боку, батьки чудово розуміли,