Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

— Ти до неї несправедлива, — сказала Памела. — Ніколи не знати, що відбувається у шлюбі, кожна пара живе по-своєму.

Джиммі відправили до Північної Америки на минулому тижні, тож відпустки йому не дали, а ось Тедді в останню мить таки прибув. Він повернувся з Канади із «крильцями» («Як янгол», — сказала Бріджит), форма йому пасувала. Тепер його розквартирували у Лінкольнширі. На похороні вони з Ненсі трималися за руки. Ненсі майже не говорила про свою роботу («папірці перекладаю») — Урсулі здалося, що вона впізнає акт про нерозголошення державних таємниць у дії.

Церква була напхом напхана, попрощатися із Г’ю прийшло все село, але було у похороні щось дивне, ніби почесний гість не зміг з’явитися. У якомусь сенсі, так і було. Г’ю не хотів би, щоб його похорон перетворили на такий спектакль. Колись він сказав їй:

— А мене можете просто винести на сміття, мені байдуже.

Служба була як належить, сповнена спогадів і загальників і щедро приправлена англіканською доктриною, хоча Урсулу здивувало, як добре вікарій знайомий із Г’ю. Майор Шоукросс зачитав уривок із Блаженств, доволі, як на те, зворушливо, а Ненсі — «один із улюблених віршів містера Тодда», чим здивувала жіноцтво з його родини, яке й не підозрювало, що Г’ю взагалі схильний до поезії. У Ненсі був приємний голос (власне, приємніший, ніж у Міллі, схильної до театральних перебільшень).

— Роберт Луїс Стівенсон, — сказала Ненсі. — Напевно, цілком пасує до наших часів, сповнених випробувань:

Буря била, рвало горе, праця гнула, нищив гріх, —

Всі натомлені, приходьте; дам я прихисток для всіх.

Серце зболене, не рвися; око, сліз гірких не лий!

Голос прозвучав покути; ранок настає новий.

«Промайнули труд і битви, гріх та горе, рани й смерть;

В тихій батьковій оселі втіха сповнить вас ущерть.

Там нема тяжкої праці, кволих рук, гірких планів.

Вже прийшов по вас спаситель, час визволу вже наспів»[13].

(— Це все, звісно, маячня, — прошепотіла Памела, — але маячня на диво підбадьорлива).

*

Над могилою Іззі прошепотіла:

— Я все чекаю, що ось-ось станеться щось страшне. А потім розумію, що воно вже сталося.

Іззі повернулася з Каліфорнії за кілька днів до смерті Г’ю. Вона сміливо здолала відстань від Нью-Йорка до Лісабона на доволі важкому перельоті «Пан Ам», а звідти до Бристоля — з «Брітіш Оверсіс Ервейс Корпорейшн».

— З вікна бачила два німецьких бойових літаки, — сказала вона. — Присягаюся, я думала, що вони на нас нападуть.

Вона всім розповідала, що вирішила: не пристало англійці пересидіти війну серед помаранчевих гаїв. Не для неї доля пожирачів лотосу (Урсула сказала би, що саме для неї). Вона сподівалася, що їй, як і її чоловікові — славетному драматургу, замовлятимуть сценарії для кіноіндустрії, але отримала тільки одну пропозицію для якоїсь «дурної» костюмованої драми, а та померла, так і не зійшовши зі сторінок. В Урсули склалося враження, що сценарій Іззі зарубали («він просто надто дотепний для них»). Вона й далі писала про Авґуста — «Авґуст іде на війну», «Авґуст збирає металобрухт» тощо. Погіршувало ситуацію ще й те, що, як розповідала Іззі, славетного драматурга обступили голівудські старлетки, а він був такий поверховий, що ними захоплювався.

— А як по правді, нам просто стало нудно разом, — визнала вона. — Так врешті буває в усіх пар, це неминуче.

Це Іззі знайшла Г’ю.

— Він лежав у шезлонгу на газоні.

Їхні старі плетені меблі вже давно погнили, їх замінили значно практичнішими відповідниками. Г’ю обурювався появі складаних меблів із дерева й парусини. Він і в труну радо ліг би у плетеному шезлонгу. Отакі дурниці спадали Урсулі на думку. Краще вже думати про таке, ніж про те, що Г’ю помер.

— Я думала, він спить, — казала Сильвія. — Тож його не будила. А лікар сказав, що це серцевий напад.

— У нього було спокійне обличчя, — сказала Іззі Урсулі. — Ніби він був не проти піти.

Урсулі здавалося, що він дуже навіть проти, але це їх не втішило б.

З матір’ю вона майже не розмовляла. Сильвія, здавалося, весь час стояла на порозі, готова піти.

— Усе валиться з рук, — казала вона.

На ній був старий кардиган Г’ю.

— Холодно, мені так холодно, — примовляла вона, як від шоку.

Міс Вулф дала би собі раду із Сильвією. Може, налила б їй гарячого солодкого чаю, може, сказала б ласкаве слово, яке ані Урсула, ані Іззі були не ладні запропонувати. Може, вони і мстиві, але кожна дає собі раду із власним горем, як може.

— Я з нею поки побуду, — сказала Іззі. Урсула потай подумала, що це жахлива ідея. Може, Іззі просто не хоче лізти під бомби.

— Тоді дістаньте собі талони на харчі, — сказала Бріджит. — А то ваші обіди нас у банкрутство заженуть.

Смерть Г’ю дуже позначилася на Бріджит. Урсула якось застала її у сльозах і сказала: «Співчуваю від щирого серця», — ніби це була трагедія Бріджит, а не її власна. Бріджит жваво витерла сльози фартухом і сказала:

— Треба заварити чай.

Урсула лишилася тільки на два дні і більшість часу провела, допомагаючи Бріджит перебрати речі Г’ю.

(— Я не можу, — сказала Сильвія, — просто не можу.

— І я не можу, — сказала Іззі.

— Значить, лишаємося тільки ми з вами, — сказала Бріджит Урсулі).

Одяг Г’ю був реальний до болю, аж не вірилося, що чоловіка, який його носив, уже немає. Урсула вийняла з шафи костюм і притисла до свого тіла. Якби Бріджит не забрала в неї костюм і не сказала: «Це добрий одяг, хтось за нього буде вдячний», — то вона, може, заповзла б у шафу й там і лишилася б. На щастя, потамувала свої почуття. Відвага перед лицем трагедії — це, як-не-як, чеснота. Батько це схвалив би.

Вони загорнули одяг Г’ю в коричневий папір, перев’язали мотузками й віддали молочникові, щоб той своїм возиком відвіз Жіночій добровольчій службі.

Горе зробило Іззі вразливою. Вона тягалася домом за Урсулою, намагаючись оживити спогади про Г’ю. Вони, мабуть, усі робили те саме, адже неможливо прийняти, що він пішов назавжди. Його місце почав займати примарний образ, перед у творенні якого вела Іззі.

— Я не пам’ятаю,