Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

— Але я не можу…

— Можеш. І для цього має раз і назавжди вийти з-під його впливу… З-під гніту батька та всього, що з ним пов'язане. Заборонити йому диктувати тобі почуття та вчинки. — Вона поклала руку йому на коліно: їй треба було відчути взаємозв'язок з ним, з його тілом. З душею. Їй здавалося, що якщо вона втратить його зараз, то ніколи не знайде. — Чи не спадало тобі на думку, Саймоне, що справжня сім'я могла б допомогти позбутися твого наслання — безплідної спраги помсти, тяжкого тягаря спогадів? Справжня сім'я, де діти…

— Якщо він здобуде онука, — ледь чутно промовив Саймон, — то це буде його перемога.

— Це буде твоя перемога, Саймоне… Наша перемога… І не він його отримає, а ми…

Він нічого не відповів. Дафна відчувала, як він тремтить.

— Якщо ти не хочеш мати дітей через те, що це проти твоїх бажань, почуттів, Саймоне, — це одне. З цим можна сперечатися, але не можна зрештою не погодитись. Але якщо ти вирішив відібрати у себе щастя батьківства через ненависть до іншої людини… мертвої… то, вибач мені, інакше, як боягузом назвати тебе не можна. — Вона відчула, як він увесь напружився, була готова до того, що він зараз вибухне і виплесне на неї все роздратування і гнів, але продовжувала говорити тихим, рівним голосом:

— Ти маєш… зобов'язаний жити своїм власним життям, залишивши у минулому покійного батька та пов'язані з ним спогади. Інакше жити неможливо. Той період давно скінчився. Настав новий… Зрозумій це.

Саймон похитав головою. Вона злякалася, побачивши його очі, — у них був розпач, безвихідь.

— Тобі не зрозуміти… — насилу вимовив він. — Мною мало не з дитинства керує це почуття… я зродився з ним… Помста… ненависть… Завдяки цьому я переміг свій дефект… якщо переміг… Завдяки цьому став вчитися… досягнув якихось успіхів… Завдяки…

— Ні! — перервала його Дафна. — Ні, Саймон! Лише завдяки собі. Самому собі! Повір мені.

Він знову похитав головою і зібрався заперечити, але вона стиснула йому руку, благаючи нічого не казати.

Після тривалого мовчання, коли їй уже здалося, що вона остаточно втратила його, пролунав його шепіт, що пролунав для неї, як голосний крик:

— Я хочу бути щасливим.

— Ти будеш! — вигукнула вона обома руками. — Клянуся тобі, будеш!

Розділ 21

…а герцог Гастінгс, між іншим, повернувся до Лондона!..

«Світська хроніка леді Віслдаун», 6 серпня 1813 року

Саймон мовчав протягом майже всього шляху, коли вони повільно їхали через Гайд-парк і потім вулицями, сидячи вдвох на його коні. Незважаючи на запевнення Дафни, що вона цілком оговталася від падіння, він наполіг, щоб вона сіла до нього в сідло, а сам схопився за нею. Коня Дафни, що злякався не менше господині, вони знайшли за кілька десятків ярдів від них, і Саймон прив'язав його до свого коня.

По дорозі до центру Лондона Саймон багато думав про слова Дафни, про те, що не може без неї жити (навіть без її дитини, якщо той був зараз у неї в утробі); не може не бачити її щодня, не чути її голоси… Словом, зрозумів, що любить її по-справжньому — якщо відчуття того, що присутність людини тобі потрібна, свідчить про справжнє кохання.

Як тільки вони поспішали біля дверей будинку і ввійшли в хол, то, на свій подив, опинилися віч-на-віч з трьома братами Бріджертон.

— Якого диявола ви завітали до мене в будинок без запрошення? — не дуже привітно запитав Саймон, якому зараз найбільше хотілося залишитися наодинці з Дафною, а не витрачати час на розмову з трьома, судячи з їхнього вигляду, войовничо налаштованими молодими людьми.

— Ми чули, що ти повернувся, — сказав Ентоні.

— Як бачиш, це так, — підтвердив Саймон. — А тепер можете забиратися!

— Не так швидко, — сказав Бенедикт. Саймон обернувся до Дафни.

— Кого з них, як ти гадаєш, мені слід викинути першим?

— У мене немає особливих переваг, — з усмішкою відповіла вона.

— Зате у нас є до Саймона кілька запитань, — сказав Колін, — які слід вирішити, перш ніж ми дозволимо йому залишити Дафну в його домі.

— Що? — крикнула Дафна. — Що ти верзеш?

— Вона моя дружина! — прогарчав Саймон.

— Вона наша сестра! — в тон йому відповів Ентоні. - І вона нещасна з тобою!

— Це не ваша справа! — знову закричала Дафна. — Притримайте язики!

— Все, що стосується тебе, наша справа! — заперечив Бенедикт.

— Все, що стосується її, — моя справа! — заволав Саймон. — Забирайтеся з мого будинку!

Якийсь час стояв суцільний крик, ніхто нікого не слухав.

Першим, хто трохи знизив тон, був, як не дивно, Ентоні.

— Вибач, Даффі, — сказав він, — але ми не можемо терпіти того, що відбувається між тобою та Саймоном.

— Ви пошкодилися розумом, дорогі брати, — сердито промовила Дафна. — Звідки ви знаєте, що відбувається між нами? Читаєте «Хроніку» леді Віслдаун? Я вам нічого про це не говорила, як на мене. Ще раз повторюю: це не ваша справа!

Колін знову виступив уперед.

— Ми не підемо звідси, поки не отримаємо підтвердження, що Саймон любить тебе!

Дафна навіть зблідла від нахабної вимоги цього хлопчика, але, з іншого боку, їй спало на думку, що й сама вона після того, що сталося, не заперечувала б проти такого підтвердження. Але не при всіх же!

— Ви з глузду з'їхали! — знову крикнула вона братам. — Заведіть свої сім'ї і розпоряджайтеся там скільки завгодно. Якщо вам дозволять.

Саймон раптово підняв руку, закликаючи всіх до уваги.

— Якщо мені дозволить високі збори, — сказав він з усмішкою, — я хотів би, з вашого дозволу, сказати кілька слів своїй дружині.

З цими словами він відвів Дафну на другий кінець холу.

— Заради Бога, Саймон, — першою заговорила вона, — вибач цих ідіотів за настирливість, за те, що вторглися до твого будинку.

— Ці ідіоти, — серйозно відповів він, — дуже люблять тебе, і