Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

всіма їхніми діями керує кохання. А що стосується будинку, куди вони вторглися, то він такий самий, як і мій. — Саймон помовчав, на його обличчі з'явилася усмішка, сенс якої був їй незрозумілий. — Я теж люблю тебе, Даффі, - тихо сказав він, — і нічого не можу з цим поробити. Так що цілком розумію твоїх настирливих братів.

Дафна трохи скривила губи.

— Не дуже романтично звучить твоє освідчення, Саймон. Якщо ти зараз його зробив.

— Зате воно — правда, Дафф.

Вона вже давно не бачила цієї його пустотливо-серйозної усмішки, яку так любила і з якою він зараз нахилився до неї.

— Так, я тебе люблю, — сказав він, обіймаючи і цілуючи її.

— О Саймон, — встигла вона зітхнути і одразу ж забула про все, в тому числі і про трьох випадкових свідків цього довгого поцілунку.

Перервавши його, вони обернулися до непроханих гостей… Як? Ті ще не пішли?

Ентоні продовжував з цікавістю розглядати стелю в холі. Бенедикт захопився спогляданням своїх нігтів. І лише Колін з відкритою цікавістю дивився на цілу пару.

— Ви ще тут? — з неприхованим здивуванням запитав Саймон, не випускаючи з обіймів Дафну. — Що вам потрібно в нашому домі?

Цього разу ніхто не знайшов, що відповісти.

— Провалюйте! — миролюбно запропонував Саймон. — Запрошення отримаєте іншим разом.

— Правда, йдіть, — благально сказала Дафна.

— Вони праві! — Заключив Ентоні і ляснув Коліна по плечу. — Пішли звідси, хлопці!

Саймон уже потягнув Дафну вгору сходами.

— Сподіваюся, ви самі знайдете вихід, — сказав він, обернувшись через плече.

Однак перш ніж Саймон з Дафною дійшли до другого прольоту сходів і раніше ніж брати відчинили вхідні двері, ці самі двері штовхнули з протилежного боку, і в отворі виникла постать, що явно належала жінці. Не надто молода, але ще зберегла витонченість і гнучкість.

— Мамо! — Вигукнула Дафна.

Але леді Вайолет Бріджертон дивилася лише на синів.

— Я знала, що вас тут застану! — крикнула вона. — З усіх упертих, міднолобих, настирливих молодих людей ви…

Закінчення фрази Дафне не судилося почути — так голосно розсміявся Саймон прямо в неї над вухом.

— Але він робить її нещасною… — спробував виправдатись Бенедикт за решту братів. — І наш обов'язок…

— Ваш обов'язок, — рішуче заявила мати, — поважати розум і здібності вашої сестри і дати їй можливість самій вирішувати свої проблеми… Тим більше, — додала вона, дивлячись у бік сходів, — мені здається, вона саме так і робить.

— Але це саме тому, — втрутився Ентоні, - що ми вчасно…

— Якщо хтось із моїх синів скаже ще слово, — патетично вигукнула леді Бріджертон, — я прилюдно зречуся їх!

Що ще залишалося бідолахам, крім як підкоритися і замкнути вуста. Саймон же продовжував з насолодою спостерігати, наче з бельетажу залу для глядачів, цю сцену і досить посміюватися.

— А тепер, — продовжувала невгамовна леді, - саме час нам усім покинути цей будинок. Чи не так, мої любі?

З цими словами вона попрямувала до Коліна, що стояв нерухомо, який вже зрозумів її наміри і підняв обидві руки, захищаючи вуха. Однак леді Бріджертон ухопила одне з них і повела його до дверей, а решта синів покірно пішли слідом.

Тепер уже і Дафна так залилася сміхом, що Саймон побоювався, як би вона не впала зі сходів, і ще міцніше обхопив її.

Вже з порога Вайолет Бріджертон повернулася до Саймона і світським тоном вимовила:

— Була рада побачити вас у Лондоні, Гастінгсе. Ще тиждень відсутності, і я привела б вас сюди в такий же спосіб. Усього найкращого, Ваша світлість!

Вона велично випливла в двері, і ті зачинилися за всіма Бріджертонами.

Продовжуючи сміятися, Саймон подивився на усміхнену Дафну.

— Невже ця чудова акторка — твоя мати?

— Вона має багато прихованих талантів, — з гордістю відповіла дочка.

— Воістину так.

Дафна стала серйозною.

— Ти маєш вибачити моїх братів, Саймоне. Вони…

— Нісенітниця! — перервав він її. — Вони дуже люблять тебе. Але не більше, ніж я. І, якби я не відчував насправді того, що говорю, їм не вдалося б і під дулом трьох пістолетів витягнути з мене зізнання… Але що слова, — трохи охриплим голосом промовив він, коли вони знову почали підніматися сходами. — Дозволь мені підтвердити їх по-іншому…

Судячи з погляду, яким вона відповіла йому, дозвол було отримано. Після чого він підхопив її на руки та доніс до майданчика другого поверху.

— До якої кімнати? — спитав він, вже не в змозі довше чекати — все його тіло, зверху до низу, перебувало у величезній напрузі.

— У твою, — прошепотіла вона.

— В нашу, — поправив він. — Я люблю тебе.

Наскільки важко йому було раніше вимовляти ці прості слова любові, тому що він не знав, не відчував до кінця, не міг собі пояснити, що саме вони означають, настільки легко і природно виривалися вони зараз із його душі, і йому хотілося повторювати їх знову знову.

— Я знаю, — довірливо й радісно відповіла вона. — Я теж люблю тебе.

Його руки вже розстібали гачки та гудзики її одягу.

— Якщо я ще колись завдаю тобі болю, — гарячково казав він, — то хочу, щоб ти вбила мене. Зробила те, що недавно завадила зробити своєму братові.

— Я ніколи цього не зроблю, Саймоне!

За клятвенною обіцянкою пішов тривалий поцілунок. Проте запалена уява Саймона продовжувала працювати у тому ключі.

— Добре, не вбивай, — бурмотів він, — але хоч би простріли мені руку. Або ногу. Відріж вухо… Ще щось…

— Не кажи нісенітниці, вони не підходять тобі. І потім, я знаю, ти ніколи не зробиш мені нічого поганого.

— Я так люблю тебе, Дафф, що готовий, як у казках, подарувати тобі весь світ. Зараз, як ніколи раніше, я розумію всіх цих казкових героїв.

Однак Дафна була налаштована більш реалістично.

— Мені не потрібний увесь світ, — сказала вона з посмішкою. — Мені потрібний тільки ти… І ще я хотіла б, щоб ти нарешті зняв свої чоботи.

— О, Ваша світлість! Ваше бажання для