Читати книгу - "Атлантида"

виразні фігури. Як і в чоловіків, у них були великі мигдалеподібні очі, а заплетене в коси волосся спадало їм на спину. Чоловіки мали довгі бороди та були одягнені у вільне вбрання на зразок тунік. Зовнішність людей вченим щось невиразно нагадувала: здавалося, окремі риси можна було розпізнати, але обличчя в цілому були незнайомі.

— Жінки схожі на спортсменок, — зауважила Айша. — Можливо, з биками билися вони, а не чоловіки.

— Ці люди нагадують мені варягів, — сказала Катя. — Це візантійська назва вікінгів, які плавали Дніпром до Чорного моря. У соборі Святої Софії в Києві є фрески високих людей, дуже схожих на цих, за винятком того, що в тих гачкуваті носи та світлі бороди.

— А мені вони швидше нагадують хетів із Анатолії другого тисячоліття до нашої ери, — промовив Мустафа. — Або шумерів та асирійців Месопотамії.

— Або ж мешканців Греції та Криту бронзового віку, — сказав Джек. — Жінки схожі на панночок з оголеними грудьми, зображених на фресках у Кносі. А чоловіки наче зійшли з тих ваз, які ми знайшли минулого року в Мікенах, біля царської могили.

— Це архетипи жінки та чоловіка, — тихо промовив Ділен. — Перші індоєвропейці, наші спільні пращури. Від них пішли майже всі народи Європи та Азії: єгиптяни, семіти, греки, будівники мегалітів із Західної Європи, перші правителі міста Мохенджо-Даро у долині Інду… Іноді вони повністю витісняли населення місцевостей, до яких приходили, іноді їхня кров зливалася з місцевою. У зовнішності всіх індоєвропейських народів можна помітити схожість із предками, засновниками цивілізації.

Учені знову із захватом подивилися на зображення; потім Ділен вирушив далі сходами. Люди на стінах втілювали силу та рішучість, наче вони неухильно крокували до свого місця в історії.

Метрів через десять різьблення чоловіків та жінок скінчилися, поступившись місцем трьом фігурам із кожного боку, які, вочевидь, вели цю процесію. У руках вони мали вигадливі патериці, на головах у них були дивовижні капелюхи з наконечниками, що сягали стелі.

— Верховні жерці, — сказав Джек.

— Вони схожі на чарівників, — зауважив Костас. — Або на друїдів.

— Можливо, зв’язок тут не такий уже й далекий, — промовила Катя. — Слово «друїд» походить від індоєвропейського wid, що означає «знати». Безперечно, це вони зберігали знання неолітичної Атлантиди, тобто співвідносилися з класом жерців у кельтській Європі п’ятитисячолітньої давнини.

— Неймовірно! — вигукнув Гібермаєр, прориваючись до голови процесії. — Ці капелюхи дуже подібні до золотих головних уборів, які було знайдено в шарах ґрунту та віднесено до бронзового віку. Ми знайшли їх торік у Єгипті, коли відкрили потаємні кімнати піраміди Хефрена.

Він наблизився до першої з фігур на лівій стіні, яка, без сумніву, зображувала жінку, та витяг окуляри, щоб краще розглядіти барельєф.

— Я так і думав! — вигукнув він. — Зображення вкрите крихітними символами кола та півмісяця — як і капелюхи бронзового віку. — Гібермаєр протер окуляри та зробив драматичний жест. — Я впевнений, що це логарифмічне зображення циклу Метона.

Учені зібралися біля зображення та почали вглядатися в нього. Джек перехопив погляд Костаса, в якому читалося нерозуміння.

— Метон — афінський астролог, — пояснив він. — Це був сучасник Сократа, наставник Платона. Він перший із греків установив відмінність між сонячним і місячним періодами відліку часу, тобто визначив синодичний цикл. — Джек кивком указав на різьблення. — Саме ці люди розробили календарну систему реєстрації жертвопринесень, співвідносну з «високосними» місяцями, яку ми бачили на стінах проходу внизу.

Тим часом Ділен уже відійшов від групи та стояв перед порталом на вершині сходів, на одній лінії з першими жерцями.

— Це були владарі часу, — заявив він. — За допомогою свого кам’яного кола вони вміли встановлювати зв’язок переміщень сонця з переміщеннями місяця та сузір’їв. Такі знання робили їх пророками в очах свого народу, оракулами, які мали доступ до божественної мудрості, що дозволяла їм зазирнути в майбутнє. Вони прогнозували, коли треба починати сівбу, а коли збирати врожай. Вони панували над землею та небом.

Ділен театральним жестом указав на низький вхід, що лежав перед ними:

— А тепер вони запрошують нас увійти до внутрішнього святилища, або, як сказала Катя, до святая святих цього місця.

31

Учені щільною групою стояли перед порталом і вдивлялися в темний прохід, що лежав далі. Їм в обличчя знову дмухнуло важким повітрям, яке наче несло з собою викристалізовану мудрість століть. У Джека в голові невідомо звідки з’явилися образи Солона Законника та ледь помітного в тіні жерця храму, що в Саїсі. За мить фантастична картина зникла, залишивши Джекові передчуття, що зараз буде відкрито найбільші таємниці людей, які пішли в історію тисячі років тому.

За кілька метрів учені досягли кінця проходу, і Джек спрямував промінь свого ліхтаря вперед. Поруч із ним Ділен заблимав очима, пристосовуючись до яскравого світла, яке вдарило йому в очі.

— Що там? — уже майже не втримував збудження Гібермаєр. — Що ви бачите?

— Це приміщення приблизно в десять метрів завдовжки та шість завширшки, — відповів Джек діловим тоном професійного археолога. — У центрі стоїть кам’яний стіл, а ближче до кінця — переділка. А ще тут золото — товстенні панелі на стінах.

Вони з Діленом, пригнувшись, пройшли до кімнати. Інші обережно вирушили слідом. Щойно всі опинилися всередині, Джек і Костас налаштували свої ліхтарі на далеке світло та широкою дугою висвітлили всю довжину приміщення.

Лаконічний Джеків опис і близько не передавав враження від кімнати. З обох боків стіни оздоблювали масивні плити полірованого золота, кожна з яких була два метри заввишки та метр завдовжки. Вони сяяли в напівтемряві своїми дзеркальними поверхнями, відбиваючи промені в усі кутки кімнати. Разом тут було десять золотих панелей, по п’ять із кожного боку, розташованих на однаковій, приблизно півметровій відстані одна від одної та вкритих значками. Усі присутні миттєво впізнали символіку Атлантиди.

— Ви тільки подивіться на неї, — раптом пролунав шепіт Костаса.

Його ліхтар зупинився на велетенській фігурі, що стояла ближче до віддаленого кінця приміщення. У цій скульптурі ледь можна було впізнати людську істоту, гротескну пародію на жінку з обвислими грудьми, випнутими сідницями та роздутим черевом, яке надавало тулубові майже сферичної форми. Обабіч скульптури стояли бики в половину натуральної величини, які, задерши голови, дивилися на неї. Складалося враження, що це був триптих, відгороджений від решти приміщення.

Джек нарешті відірвав погляд від цього колоса та глянув на Костаса.

— Фахівці з первісного суспільства улесливо називають відповідні форми фігурами Венери, — з посмішкою пояснив приятелеві Джек. — У Європі та Росії було знайдено приблизно вісімдесят таких скульптур, здебільшого невеликих статуеток зі слонової кістки чи каменю. Ця статуя унікальна, єдина з усіх,