Читати книгу - "Зламані янголи"

Гаразд. На цьому все, засранцю…

Я різко прокинувся в поту. Неподалік сиділа навпочіпки й дивилася на мене Таня Вардані. За нею висів застиглий у польоті марсіянин, дивлячись униз незрячими очима, наче янгол в соборі Андрича в Новопешті.

— У тебе все гаразд, Ковачу?

Я притиснув пальці до очей і скривився: тиск виявився болючим.

— Гадаю, непогано як на мерця. А хіба ти не пішла в розвідку?

— Мені хріново. Може, згодом.

Я трохи випрямився, скориставшись опорою. На іншому боці платформи Сунь невпинно працювала над оголеними платами буя. Неподалік тихо перемовлялися Цзян і Суджіяді.

— Цього «згодом» у нас обмаль. Гадаю, Сунь упорається швидше, ніж за десять годин. Де Шнайдер?

— Відійшов з Гендом. А чого це ти сам не пішов на екскурсію до Коралового замку?

Я всміхнувся.

— Таню, ти ніколи в житті не бачила Коралового замку. Що ти маєш на увазі?

Вона сіла біля мене, повернувши обличчя до зір.

— Перевіряю своє володіння жаргоном Світу Гарлана. А тебе це бентежить?

— Довбані туристи.

Вона засміялася. Я сидів і насолоджувався цим звуком, поки він не стих, а тоді ми обоє трохи посиділи у товариській тиші, яку порушувала лише Сунь, паяючи схеми.

— Гарне небо, — нарешті сказала вона.

— Так. Можна спитати дещо про археологію?

— Питай.

— Куди вони пішли?

— Марсіяни?

— Так.

— Ну, космос великий. Хто…

— Ні, ці марсіяни. Команда цієї штуки. Нащо кидати тут напризволяще такий великий об’єкт? Навіть їм він мав обійтись у бюджет цілої планети. Наскільки ми розуміємо, він працює. Опалюється, з підтримуваною атмосферою, з робочою стикувальною системою. Чому вони не забрали його з собою?

— Хто знає? Може, вони пішли поспіхом.

— Ой, та…

— Ні, я серйозно. Вони взагалі покинули цю область космосу, або ж їх винищили, чи вони самі винищили одне одного. Вони покинули дуже багато речей. Цілі міста речей.

— Так. Таню, місто з собою забрати не можна. Звісно, його залишають. Але ж це, блін, зореліт. Чому вони могли покинути такий предмет?

— Вони ж залишили орбіталки довкола Світу Гарлана.

— Вони автоматичні.

— І що? Ця штука теж — якщо говорити про системи обслуговування.

— Так, але вона була створена для команди. Не конче треба бути археологістом, щоб це зрозуміти.

— Ковачу, може, підеш до «Наґіні» й відпочинеш? Нікому з нас не хочеться вивчати цей простір, а в мене від тебе скоро голова розболиться.

— Думаю, ти зрозумієш, що тут винна радіація.

— Ні, я…

У мене на грудях подав гаркавий голос відкинутий індукційний мікрофон. Я трохи покліпав, дивлячись на нього, а тоді підняв і закріпив.

— …просто ...ле ...ут, — вимовляв голос Вонґсават, захоплений і щільно переплетений із завадами. — Хоч що… було… не дум… помер від гол…

— Вонґсават, це Ковач. Зачекай трохи. Сповільнись і почни спочатку.

— Я сказала, — вимовила пілотеса з сильним притиском, — ду… знайшли… дин труп. Лю… труп. Част… про… ий на стик… анції. І… здається… що йо… вбило.

— Гаразд, ми вже йдемо, — я ледве зіп’явся на ноги і змусив себе заговорити з такою швидкістю, щоб у Вонґсават була можливість зрозуміти мене за завадами. — Повторюю: ми вже йдемо, стійте на місці спиною до спини й не рухайтесь. І стріляйте, бляха, в усе, що бачите.

— Що там таке? — запитала Вардані.

— Халепа.

Я оглянув платформу, і мені раптом чітко згадалися слова Суджіяді.

Нас узагалі не має тут бути.

У мене над головою порожніми очима на нас дивився марсіянин. Відсторонений, як справжнісінький янгол, і такий самий помічний.

Розділ тридцять третій

Він лежав в одному з бульбашкових тунелів десь за кілометр углиб корпусу судна, вбраний у скафандр і досі майже цілий. У м’якому білому світлі від стін було чітко видно, що обличчя за лицьовим щитком зсохлося, ставши геть кістлявим, але жодних інших помітних ознак розкладання, здається, не було.

Я став на коліна біля трупа й поглянув на загерметизоване обличчя.

— А він має непоганий вигляд, зважаючи на обставини. — Стерильне повітря, — пояснив Депре. Він тримав заряджений «Сонцеструм» збоку й весь час поглядав на роздуту стелю вгорі. За десять метрів крутилася біля отвору, через який тунель вів до наступної камери-бульбашки, Амелі Вонґсават, якій явно було дещо менш комфортно зі зброєю. — І антибактеріальні засоби, якщо скафандр не зовсім нікудишній. Цікаво. Резервуар досі на третину повний. Помер він точно не від задухи.

— На скафандрі є якісь ушкодження?

— Якщо й є, то я їх не бачу.

Я сів на п’яти.

— Безглуздя. Цим повітрям можна дихати. Нащо вдягати скафандр?

Депре знизав плечима.

— А від чого помирають у скафандрі біля відкритого атмосферного шлюзу? Тут усе безглуздо. Я вже й не намагаюся це зрозуміти.

— Рух, — різко сказала Вонґсават.

Я вивільнив правий інтерфейсний пістолет і пішов до отвору, де стояла вона. Нижній його край був за метр із хвостиком над підлогою й вигинався вгору широкою усмішкою, а далі поступово звужувався до даху з обох боків і врешті-решт замикався чітко заокругленою вершиною. Обабіч нього було по два метри простору для укриття, та й під краєм можна було сховатися. Просто мрія снайпера.

Депре сховався зліва, вертикально тримаючи «Сонцеструм» збоку. Я зігнувся поруч із Вонґсават.

— Здається, щось упало, — пробурчала пілотеса. — Не в цій камері — може, в наступній.

— Гаразд.

Я відчув, як холодна нейрохімія струменить по моїх руках і заряджає мені серце. Приємно було знати, що системи досі працюють попри крайню втому від радіаційного отруєння. А після такої тривалої гонитви за тінями й боїв із безликими колоніями нанобів зустріч із привидами загиблих, людей і не-людей, перспектива повноцінного бою була майже задоволенням.

Та ні, без «майже». Подумавши про вбивство, я відчув, як мені від задоволення стало лоскотно в животі.

Депре підняв одну руку, відірвавши її від проекційного жолоба свого «Сонцеструма».

Послухай.

Тепер я почув це — малопомітне шаркання з іншого боку камери. Я витягнув другий інтерфейсний пістолет і сховався за рельєфним краєм отвору. Обробка посланця остаточно позбавила напруження мої м’язи, передавши його рефлексам, що причаїлися за зовнішнім спокоєм.

У просторі на іншому боці наступної камери промайнуло щось бліде. Я вдихнув і прицілився в це.

Поїхали.

— Ти там, Амелі?

Голос Шнайдера.

Я почув, як Вонґсават майже одночасно зі мною шумно видихнула. Вона зіп’ялася на ноги.

— Шнайдере! Що ти робиш? Я тебе мало не підстрелила.

— Ну, оце, блін, привітність, — Шнайдер чітко показався в отворі й перекинув одну