Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Я підвівсь, обійшов скатертину із залишками нашого обіду й сів біля Дари.

— Ти запам'ятала, як виглядає те палаюче павутиння без павуків і без вогню? — запитав я у неї.

— Та нібито...

— Ану дай мені ножа, — попросив я.

Вона простягнула.

Я взяв і вістрям почав водити по землі, довершуючи мазанину дівчини. Одні лінії подовжував, інші домальовував, а деякі затирав. Поки робив це, вона не зронила ні слова, уважно стежачи за кожним моїм рухом. Закінчивши, я відклав ніж убік, і ми довго сиділи й мовчали.

Першою порушила мовчанку Дара.

— Так, це воно, — мовила вона і перевела погляд з малюнка на мене. — Але як ти здогадавсь? І звідки знаєш, що мені снилося?

— Зараз поясню, — сказав я. — Те, що тобі снилося, закладене у наших генах. Не знаю, як це описати... Той факт, що воно тобі снилось, означає, що у твоїх венах тече амберська кров. Те, що ти робила потім, називається «пересуватися між Тінями». А оте павутиння, котре бачила уві сні, — не що інше, як Великий лабіринт Амбера. Нам, нащадкам королівського роду, цей лабіринт дає владу над Тінями, Розумієш мене?

— Боюся, що не дуже, — зізналася Дара. — Мабуть, таки ні, не розумію. Мені доводилося чути, як дідусь кляне Тіні, але я ніколи не розуміла, що саме він мав на увазі.

— Отже, ти не знаєш, де Амбер?

— Не знаю. Дідусь ніколи мені не казав. Він розповідав про Амбер та про рідню. Але я не знаю навіть, у якій він стороні. Відомо тільки, що дуже далеко.

— Коли хочеш потрапити до Амбера, байдуже, в який бік іти, — сказав я. — Просто потрібно...

— Так! — перервала мене Дара. — Я забула про це. Тоді думала, що він дурить мене чи смішить. Розумієш, Бранд говорив мені те самісіньке. Ось тільки як це зрозуміти?

— Бранд? Коли тут був Бранд?

— Давно, багато років тому, — відповіла Дара, — Я була ще маленькою. Він частенько сюди наїздив. Я його дуже любила і безжально йому докучала. А він розповідав мені бувальщини, вчив різних ігор...

— А коли це було востаннє?

— Ну... — прикинула вона, — років вісім-дев'ять тому. Мабуть, що так.

— А ще когось із наших бачила?

— Еге ж, — кивнула Дара, — тут були Джуліан і Джерард. Кілька місяців тому.

На мене раптом накотило почуття повної беззахисності. Отже, Бенедикт розповів мені не все, далеко не все... Для мене краще було б отримати від нього кепську пораду, ніж не знати ні про що. Хоча, з іншого боку, коли знаєш усе, то більше приводів для невдоволення. Головне лихо Бенедикта — він надто чесний. Мені брат радше не скаже нічого, ніж збреше. Та хай там як, тепер доводиться остерігатися неприємностей, а часу в мене було обмаль, тож треба діяти якнайскоріше. Так, пекельної скачки мені не минути. А поки я ще не від'їхав, потрібно дещо встигнути і тут. Тільки часу обмаль... От халепа!

— Скажи, а ти вперше їх бачила? — запитав я.

— Так, — сказала Дара, — і для мене ця зустріч була дуже важкою. — Вона замовкла, важко зітхнула. — Дідусь заборонив мені навіть згадувати, що ми рідня. Для них я була його вихованкою. А навіщо така таємничість, він не захотів пояснити. Прокляття!

— Якщо Бенедикт так зробив, то, я впевнений, на те були відповідні причини.

— Знаю. Та коли чекаєш зустрічі з родиною, а потім не можеш навіть зізнатися, хто ти така, від того аж ніяк не легше. Ти не знаєш, чому він зі мною такий?

— Амбер нині переживає не кращі часи, — сказав я, — і справи ще не скоро поліпшаться. А чим менше народу знатиме про твоє існування, тим меншою буде ймовірність, що тебе втягнуть у цю круговерть, де всього можна сподіватися. Повір, він робить це для твого блага.

Упівголоса лайнувшись, Дара сказала:

— Не треба мені такого блага. Можу сама постояти за себе.

— Ти добре фехтуєш, — погодивсь я. — На превеликий жаль, життя — то не лише двобої на рапірах.

— Знаю. Я не дитина. Але...

— Жодних «але»! На місці Бенедикта я зробив би так само. Крім того, захищаючи тебе, він захищає і себе. Мені дивно, як він узагалі дозволив Бранду дізнатися про твоє існування. А якщо йому нашепчуть, що ти вже й зі мною знайома, то дідусь геть оскаженіє.

Голова Дари різко сіпнулася, широкі від подиву очі вп'ялись у мене:

— Але ж ти не робитимеш нічого такого, що нам зашкодить? Ми... ми ж усе-таки родичі.

— Чорт забирай, звідкіля ти можеш знати, навіщо я сюди приїхав і що в мене на думці? — накинувся на неї я. — А може, саме зараз ти запхала свою голову до петлі, ще й Бенедикта потягнула за компанію?

— Зізнайся. Ти жартуєш, так? — Дара повільно звела ліву руку, немов бажаючи відгородитися від мене.

— Не знаю. Мені цього не треба... Та й не казав би я нічого, якби справді намислив щось лихе, правильно?

— Ну... мабуть, що так, — погодилася Дара.

— А зараз скажу тобі те, про що Бенедикт мав би давно розповісти, — вів я далі. — Ніколи, за жодних обставин не довіряй своїй рідні — нікому! Це може бути набагато небезпечніше, ніж довіритися першому-ліпшому перехожому. Коли маєш справу з незнайомцем, завжди є шанс на порятунок. Із нашими цей номер не пройде.

— Ти це всерйоз?

— Серйозніше не буває.

— І тобі також не можна вірити?

У відповідь я усміхнувся.

— Ну що ти, я зовсім не такий, як інші. Бо я — суцільні великодушність, доброта і доблесть! Можеш мені довіряти завжди та в усьому.

— Добре, — мовила Дара, і я засміявся. — Добре, — вперто повторила вона. — Ти нам нічого не зробиш. Я впевнена в цьому.

— Розкажи мені про Джерарда та Джуліана,