Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

4

Не знаю, як довго вона вірила, що її донька ще жива. Що більше Енцо бився в розпачі – то плачучи, то трощачи все навколо від злості, – то палкіше Ліла повторювала: «Ось побачиш, нам скоро її повернуть!» В історію з вантажівкою вона не вірила ні на мить, казала, що вона б відразу помітила, почула б удар чи хоча б крик. І здавалося, що у звинувачення Енцо їй теж не дуже вірилося, вона ні разу не згадала про причетність Солар. Натомість вона довго вірила, що Тіну викрав хтось із її клієнтів, який знав про прибутки «Basic Sight», а тому захотів викупу за повернення дівчинки. У цю гіпотезу вірив і Антоніо, хоч мені важко сказати, чим він керувався. Поліція, звісно, теж не відкидала такої можливості, та оскільки телефонних дзвінків з вимогами викупу так і не надійшло, її довелося виключити.

Згодом жителі району розбилися на дві групи: більшу – з тих, хто вважав, що Тіна вже мертва, і меншу – хто гадав, що вона ще жива і її тримають ув’язненою невідомо де. Ми – ті, хто любив Лілу, – належали до меншості. Кармен так сильно вірила, що повсякчас повторювала це на кожному розі, а той, хто смів заперечувати, негайно ставав її найлютішим ворогом. Якось я почула, як вона шепотіла Енцо на вухо: «Передай Лілі, що Пасквале теж із вами. І він упевнений, що дівчинка скоро знайдеться». Та зрештою перемогла більшість, а якщо хтось все ще намагався шукати дівчинку, то його називали дурнем і звинувачували у нещирості. Про Лілу теж почали казати, що вона несповна розуму.

Кармен першою второпала, що і загальне захоплення Лілою до зникнення Тіни, і підтримка після були лише маскою, за якою ховалася давня заздрість. Якось вона сказала мені: «Поглянь, раніше ставилися до неї як до Матері Божої, а тепер проходять повз і голови не повертають». Я стала придивлятися й зрозуміла, що так воно і є. Люди напевно думали: нам шкода, звичайно, що ти втратила Тіну, але це означає, що, якби ти була насправді тією, за кого себе видавала, то ніхто й нізащо не торкнувся б дівчинки і пальцем. На вулиці тепер віталися зі мною, а з нею – ні. Поглядали на неї скоса, як на зурочену. Одне слово, та частина району, що раніше вважала Лілу альтернативою Соларам, тепер розчаровано відвернулася від неї.

І не тільки це. Якось стихійно виникла ініціатива, яка спершу видавалася доброзичливою, але згодом виявилася лихою. У перші тижні на двері будинку і на двері «Basic Sight» хтось почав вішати зворушливі записки для Ліли і Тіни. Потім з’явилися іграшки, принесені мамами, бабусями та дітьми. Ще згодом – заколки для волосся, кольорові стрічки, старі черевички. Врешті – бридкі, нашвидкуруч пошиті ляльки з кривими посмішками, покриті червоними плямами, та загорнуті у лахміття мертві тварини. Спершу Ліла спокійно збирала все й викидала у сміття, але з часом несподівано заходилася у страшних прокльонах на кожного, хто проходив повз неї, особливо на хлопчаків, які спостерігали за нею здалеку, і таким чином здобула славу божевільної матері, що наганяла на всіх страх. Коли тяжко захворіла дівчинка, яку Ліла за кілька днів до того облила лайкою за те, що вона написала крейдою на дверях «Тіну їдять померлі», до старих чуток домішалися нові, і Ліли стали уникати, ніби сама лише зустріч із нею приносила нещастя.

Та вона, здавалося, нічого не помічала. Її охопила впевненість, що Тіна ще жива, і саме вона, як на мене, переконала в цьому Імму. У перші місяці я намагалася звести до мінімуму її спілкування з моєю меншою донькою, оскільки побоювалася, що один її вигляд викликатиме у Ліли страждання. Але скоро стало ясно, що Лілі хочеться постійно бачити малу біля себе, і я навіть дозволяла їй ночувати у моєї подруги. Якось уранці я пішла забрати її, двері були прочинені, я тихенько зайшла. Дівчинка розпитувала про Тіну. Після тієї неділі я намагалася переконати доньку, що Тіна на деякий час поїхала погостювати до родичів Енцо, які мешкали в Авелліно, але вона все допитувалася, коли вже та повернеться. Тепер вона питала Лілу, а та ніби й не чула Імму, у найменших дрібницях розказувала, як Тіна народилася, про її першу іграшку, про те, як прикладала малу до грудей, а та ніяк не могла насититися, і таке інше. Я аж заклякла на порозі на кілька секунд, чула, як Імма нетерпляче її перебиває й допитується:

– То коли вона вже повернеться?

– Тобі самотньо?

– Мені немає з ким гратися.

– Мені теж.

– Ну то коли вона повернеться?

Ліла помовчала, врешті гримнула на неї:

– Не твоє діло, помовч хоч трохи!

Ті слова, сказані на діалекті, пролунали так різко, так грубо і так недоречно, що я стривожилася. Поговорила з нею кілька хвилин, забрала доньку й пішла додому.

Я завжди вибачала Лілі всі її витівки, а за тих обставин була готова робити це ще з більшим розумінням. Вона часто перебільшувала, а я в межах можливого закликала її до розважливості. Коли поліція допитувала Стефано, вона негайно переконала себе, що то він викрав малу, і навіть відмовлялася провідувати його в лікарні після інфаркту. Довелося її переконувати, що це не так, і ми зрештою вдвох пішли до лікарні. Завдяки мені вона не накинулася з кулаками на брата, коли поліція його запідозрила. Не стояла я осторонь і того страшного дня, коли до квестури викликали Дженнаро, а після його повернення вдома вибухнула сварка й хлопець урешті пішов жити до батька з криками, що Ліла назавжди втратила не тільки Тіну, а і його. Загалом ситуація склалася страшна, а тому я розуміла, коли вона лютувала на всіх, і на мене теж. Але Імма – ні, цього я не могла їй дозволити. Від того дня щоразу, коли Ліла забирала дівчинку до себе, я хвилювалася. Постійно думала, що робити, і не знаходила виходу.

Виходу не було: нитки її болю безладно переплуталися між собою, а Імма потрапила у той клубок. У тому безладді, що охопило нас усіх, Ліла попри свій стан і надалі звертала мою увагу на тривожні ознаки в моєї доньки, як робила це раніше, доки я не вирішила покликати в гості Ніно. Звичайно, я відчувала її упередженість, яка мене обурювала, але я змушувала себе бачити в цьому щось позитивне. Переконувала себе, що вона несвідомо переносить материнську любов на Імму, намагається таким чином сказати мені: оскільки тобі поталанило більше, бо твоя дочка ще з тобою, скористайся цим, піклуйся про неї, надай їй ліки й догляд, яких ще не надала.

Але так здавалося лише на