Читати книгу - "Ніби ми злодії, М. Л. Ріо"

Я став на своє місце в глибині сцени, меч висів біля лівого стегна. Джеймс разом з іншими вже теж були на місцях: він сам на Мосту, солдати ліворуч, Каміло й герольд праворуч. Там-таки мала бути й Мередіт, але коли за роллю вона мала просто мовчки спостерігати за подіями, її не викликали.

Я: Хто тут за графа Глостера Едмунда?[112]

ДЖЕЙМС: Він сам. Що скажеш?

Я гнівно глянув на нього, стиснувши кулаки у спробі придушити раптовий біль у животі. Накручувати себе емоціями перед викликом на бій потреби не було, я вже був на межі.

Я: Діставай свій меч.

Якщо моя несправедлива мова,

То зброєю за наклеп відплати.

Я витягнув меч, і Джеймс звів брови, наче його це потішило. Я пройшов сценою і піднявся на Міст.

Я: А я за правом, що мені дає

Народження, в ім’я своєї честі

Прийшов оголосити всім, що ти,

Не дивлячись на силу і на доблесть,

На молодість і успіх у бою,

Ти — зрадник перед богом, батьком, братом,

Ти — зрадник перед герцогом, і весь

Укритий ти із голови до ніг

Слідами бруду, підлості й паскудства.

Десь на середині моєї промови насмішкувата веселість Джеймса поступилася місцем виразу холодної огиди. Коли

настала його черга говорити, я уважно спостерігав за ним, намагаючись зрозуміти, чи це й справді просто акторська гра, а чи ми обоє, і він, і я, приховували якісь таємниці за зчепленими до скреготу зубами.

ДЖЕЙМС: Я міг би вимагати, щоб назвав

Своє ім’я ти, та у тебе вигляд

І справді гідний, гордий, войовничий,

А мова виявляє виховання;

Тому я, навіть всупереч закону,

Відстрочити не хочу наш двобій.

З тим самим успіхом він міг би плюнути мені в обличчя.

ДЖЕЙМС: Я кидаю брехню твою назад —

Вона мене нітрохи не хвилює —

Та щоб її в тобі і поховати,

Мечем я їй дорогу прокладу. —

Труби, сурмач!

Ми здійняли зброю, вклонилися, і далі дивлячись один одному в очі. Він атакував першим; блок я поставив незграбно, і його клинок ковзнув лезом мого аж до самої ґарди, лиховісно свиснувши. Я відкинув супротивника й так само незугарно спромігся відновити рівновагу. І ще удар, і знову блок. Я відбив, ударивши його в ліве плече. Мечі схрестилися, їхні затуплені краї черкнулися зі звуком, що нагадував стугін і брязкіт барабанів.

— Спокійно, — зауважив Каміло. — Не так затято.

Ми плелися, наче виноградна лоза, вузьким проходом між двома довгими смугами скотчу. Хореографія двобою була така: я мав загнати його на кінець Мосту, і там він мусив упасти, тримаючись рукою за живіт, а в нього між пальцями розпуститься криваве суцвіття. (У те, як саме все це мало статися, костюмери нас поки що не втаємничили.) Ми билися, стоячи один навпроти одного, між нами виблискували клинки. Джеймс зашпортнувся, втратив рівновагу, але, коли я здійняв руку, щоб завдати смертельного удару, його пальці щільніше стиснули ефес меча. Навершя й ґарда щосили зацідили мені в обличчя, перед очима вибухнули розпечені до білого жару зірки, і біль вгатив, наче розлючений баран. Каміло та один із солдатів хором скрикнули. Меч вислизнув у мене з рук і лунко впав поруч, а сам я повалився горілиць па лікті, і з носа ринула кров, немов хтось відкрутив на повну кран.

Джеймс впустив меча і тепер дивився на мене несамовитими виряченими очима.

— Це що ти, в біса, робиш?! — загорлав Каміло.

Джеймс позадкував, наче сновида, — поволі, заворожено. Його пальці стиснулися в кулак, кісточки були замащені червоним. Я спробував заговорити, але в роті був металічний присмак, підборіддям юшила кров, заливаючи сорочку на грудях. Двоє солдатів допомогли мені зіп’ястися на ноги, і моя голова важко впала на груди, наче чиясь рука перетяла всі жили в шиї.

Каміло й досі горлав:

— Це просто неприпустимо! Що, в біса, з тобою?

Джеймс нарешті перевів погляд з мене на нього.

— Я... — почав він.

— Вимітайся, — наказав Каміло. — 3 тобою потім розберуся.

Джеймсові губи беззвучно ворухнулися. У його очах раптом забриніли сльози, він розвернувся й вибіг із зали, забувши про куртку, рукавиці... взагалі про все.

— Олівере, ти як? — Каміло опустився поруч зі мною навпочіпки, підчепив за підборіддя. — Усі зуби цілі?

Я стулив губи, проковтнув кров, насилу стримавши бажання зблювати. Каміло тицьнув спочатку у вищого з двох солдатів, потім в іншого.

— Ти допоможеш мені доправити його до медпункту. А ти — гайда за Фредеріком, перекажи йому, що вони з Ґвендолін мені потрібні. Просто зараз потрібні. Хутко!

Коли мене підвели, світ похитнувся, і я відчув слабку надію, що зараз знепритомнію і вже ніколи не отямлюся.

СЦЕНА ШОСТА

З медпункту мене відпустили аж об одинадцятій. Відбувся лише зламаним носом, без зміщення. До перенісся мені пластиром прикріпили шину, трохи нижче, під очима, швидко розповзалися червонясто-пурпурові кола. Ґвендолін і Фредерік навідали мене, спитали, що сталося, палко перепросили, а потім заходилися благати, щоб я за змоги нікому про це не розповідав, а іншим студентам, якщо хтось із них розпитуватиме, казав, що стався нещасний випадок. Нам не потрібні зараз ані нові плітки, ані нові проблеми, наполягали вони. Я так і не вирішив, чи дослухаюся до їхнього прохання, коли настав час