Читати книгу - "Вибрані романи"

Тварина громадянська, міська, братерська... і схильна до братовбивства. Але ця громадянська тварина хіба не мусить очищатися домашніми діями? І домашнє вогнище, справжнє домашнє вогнище, хіба не можна побачити також у шатрі пастуха, який шукає свою долю в постійних мандрах? Й Антигона супроводжувала свого батька, сліпого й бродячого, стежками пустелі, аж поки той не помер у Колоні. Можна тільки пожаліти братерську, каїнову цивілізацію, якщо вона не підтримана сестринською домашністю!..

Отже, справжні підвалини цивілізації закладаються домашністю, а домашність створюють сестри, тітки. Або дружини духу, цнотливі, як ота Авішаґ, сунамітка, про яку розповідає перший розділ першої Книги Царів, та дівчина, яку привели до старого царя Давида, вже близького до смерті, щоби вона гріла його в ліжку, поки той спатиме. Й Авішаґ принесла йому в жертву своє материнство, залишилася дівчиною через нього — бо цар Давид її не пізнав — і стала причиною того, що пізніше Соломон, син од гріха Давидового з Вірсавією, яка зрадила свого чоловіка, звелів убити Адонія, свого зведеного брата, сина Давида й Аґіт, бо той хотів узяти за дружину Авішаґ, останню царицю при Давиді, сподіваючись успадкувати від нього його царство.

Але цій Авішаг, її долі, її почуттям думаємо присвятити книгу, яка не буде романом. Ані навіть рюманом.

А зараз читач, який прочитав цю передмову, — потрібну для розуміння подальшого тексту, — має змогу познайомитися з тіткою Тулою, яка знала про святу Тересу й Дон Кіхота, але, мабуть, не знала ані про гречанку Антигону, ані про ізраїльтянку Авішаґ.

У романі «Абель Санчес» я спробував проникнути в такі глибини і схованки людського серця, в певні катакомби душі, куди не люблять опускатися більшість смертних. Вони вірять, що в тих катакомбах спочивають мерці, яких не варто навідувати, й ті мерці, до речі, нами керують. Вони — спадкоємці Каїна. Але тут, у цьому романі, я спробував проникнути в інші глибини та схованки. А що не бракувало людей, які мені казали, що так робити було не по-людськи, то не бракуватиме й тих, які докорятимуть мені, хоч і в іншому розумінні, й за цей роман. Попередній, певно, здався їм не по-людськи жорстоким, бо в ньому було багато чоловічого, братерського; цей, либонь, видасться їм занадто жіночним, занадто сестринським. Але хіба можна заперечувати, що чоловік успадковує жіночість від своєї матері, а жінка чоловічість від свого батька? І хіба трутень не має в собі чогось від бджоли, а бджола — від трутня?

І не існує нічого такого, щоби завадило б мені написати новий роман, який би доповнював мій попередній роман.

У місті Сапаманка в день заручин Богородиці,

в рік тисяча дев’ятсот двадцятий від Різдва Христового.

Розділ перший

На Росу, а не на її сестру Хертрудіс, яка завжди виходила з дому з нею, були спрямовані палкі погляди, які кидав на дівчат Раміро. Чи принаймні так вважали обоє, Раміро й Роса, що відчували взаємний потяг.

Дві сестри, які завжди ходили разом, хоч це й не завжди об’єднувало їх, були, на перший погляд, нерозлучною парою. Спочатку всі погляди до цієї пари приваблювала осяйна й дещо провокативна краса Роси — цвітіння плоті, що відкривалося цвітінню неба, світла й вітру; але потім пильні очі Хертрудіс перехоплювали погляди всіх інших очей, які на них падали, й часто зупиняли їх напівдорозі. Були такі, хто, побачивши, як минають його ці дівчата, готувався голосно сказати якусь люб’язність, але мусив стриматися, перестрівши докірливий погляд очей Хертрудіс, які безмовно вимагали серйозності. «З нами двома ліпше не жартувати», — здавалося, промовляв її мовчазний погляд.

І все ж таки погляди, а надто кинуті зблизька, виявляли в Хертрудіс більшу схильність до втіх. І тоді як її сестра Роса відкривала всім вітрам і всьому світлу осяйну красу свого тіла, вона була наче закрита й замкнена скриня, в якій угадується скарб таємної ніжності й потаємних насолод.

Але Раміро, який носив свою душу на поверхні очей, не хотів бачити нікого, крім Роси, й, звичайно, дивився лише на Росу.

— А знаєш, він мені написав, — сказала Роса сестрі.

— Атож, я бачила листа.

— Як? Де ти його бачила? Ти шпигуєш за мною?

— Ти хіба так дуже його ховала? Я ніколи не шпигую, ти знаєш, і ти сказала це, аби тільки щось сказати.

— Твоя правда, Туло, пробач мені.

— Гаразд, пробачу тобі ще раз, адже така ти є. Я не шпигую, але й ніколи нічого не ховаю. Я бачила твого листа.

— Я вже знаю, я вже знаю...

— Я бачила листа, і я чекала, що він надійде.

— І як він тобі здається, Раміро?

— Я його не знаю.

— Але дівчині не треба знати чоловіка, щоби сказати, яким він їй здається.

— Мені треба.

— Але як тобі здається те, що ти бачиш, те, що впадає у вічі?..

— Навіть про це я не можу судити, не знаючи його.

— Може, в тебе немає очей на обличчі?

— Може, й немає, таких, як треба. Ти знаєш, я короткозора.

— Це лише привід! Подивись-но, дівчино, він дуже гарний хлопець.

— Так, здається.

— І симпатичний.

— Якщо він видається тобі таким, то цього досить.

— Ти думаєш, я вже сказала йому «так»?

— Я знаю, що рано чи пізно ти йому скажеш «так».

— Не так важливо, коли я йому це скажу. Треба примусити його почекати й навіть трохи помучитися.

— Навіщо?

— Щоби набити собі ціну.

— Так ти не наб’єш собі ціну, Росо. І таке кокетство до добра не приводить.

— То ти...

— До мене ще ніхто не звертався.

— А якщо звернеться?

— Немає сенсу запитувати про те, чого не було.

— Але якби до тебе хтось звернувся, що ти відповіла б?

— Я не сказала би хлопцеві, що він видається мені гарним і симпатичним, а спробувала б з’ясувати, яким він насправді є.

— А він тим часом пішов би до іншої...

— Цілком можливо.

— Отже, дівчино, ти мусиш приготуватися...

— Авжеж, бути тіткою.

— Як це тіткою?

— Тіткою для твоїх дітей, Росо.

— Що ти говориш! — сказала Роса, й голос у неї зламався.

— Не переживай так, Росіто, й пробач