Читати книгу - "Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна"

А в мене слова застрягли в горлі. Просто взяли й застрягли, як у двієчниці, яку викликали до дошки відповідати тему, якої вона й в очі не бачила.

Ректор стояв так близько, що я відчувала на шкірі його дихання — гаряче, пряне, таке, що зводило з розуму.

Його аромат обіймав, плутав думки й проникав просто під шкіру. Хотілося вдихнути глибше, наповнитися ним до країв, і водночас було страшно, що від цього запаху я остаточно втрачу голову.

А вона мені ще була потрібна!

Я вдивлялася в його обличчя, намагаючись розгледіти хоч щось, що могло б підтвердити підозри тих, хто вважав його вбивцею. Але ні, нічого такого там не було.

Там був лише чоловік.

Суворий, упевнений, жорсткий. Той, хто підтримував дисципліну. Той, хто старався для блага академії і студентів.
Але він не був убивцею.

Хоча… що я насправді знала про нього? Що взагалі пов'язувало його з моїм босом і вбивствами рудоволосих дівчат?
І чому ж… досі ніхто не спробував убити мене?

— Ви помиляєтеся, — тихо пробурмотіла я, насилу знаходячи в собі сили бодай на ці слова.

Райан широко розплющив очі, а потім звузив їх, уважно вдивляючись у моє обличчя.

— В чому ж я помиляюся, адептко? — його голос звучав із бархатною хрипотою, пестячи слух і знову викликаючи по шкірі приємні мурахи.

Він досі не прибирав руки з моєї шиї.

Його пальці ніжно, майже невагомо, погладжували чутливу шкіру, змушуючи жар хвилями розтікатися по венах. Я намагалася зберегти ясність мислення, але це виявилося складніше, ніж скласти іспит із некромантії без жодної підготовки.

Я нервово облизнула пересохлі губи — й одразу помітила, як погляд ректора опустився на них, змушуючи мої щоки спалахнути новим рум’янцем.

— Я знаю, що це не ви… — майже беззвучно видихнула я, відчуваючи, як серце шалено б’ється, вимагаючи, щоб я замовкла й просто насолоджувалася миттю. — У вас погляд зовсім інший. Не такий, як у вбивць.

Ректор криво всміхнувся, гірко й іронічно.

— Ви така наївна, Ліро, — повільно мовив він, відступаючи від мене буквально на півкроку. — Усі темні магістри трохи вбивці. Ми караємо ворогів, злочинців, захищаючи академію й мирних мешканців. І мимоволі самі стаємо схожими на тих, кого переслідуємо.

Він обережно відпустив мене й різко відійшов на крок назад.

Холод одразу ж ударив по тілу, там, де ще мить тому було його тепло. Я навіть мимоволі похитнулася вперед, ледве втримавшись, щоб знову не притиснутися до нього.

І щось явно вдарило мені по голові, якщо я справді так сильно цього хотіла. Ні, не просто хотіла — відчайдушно прагнула.

Близькості з ним. Адже зараз... зараз відбувалося щось особливе. Інтимне. Те, чим не діляться просто так.

— Це інше, — тихо заперечила я, намагаючись приховати тремтіння в голосі. — Ви відновлюєте справедливість і захищаєте слабких. Неможливо вважати це вбивством. Навіть якщо на вас намагаються повісити серійні вбивства через слідче відомство.

Ректор лише коротко хмикнув, уважно вивчаючи моє обличчя.

— Тобто ви все ж підслухували? — іронічно поцікавився він.

— О, так, я ж попереджала, що підслуховування — моє хобі! Саме тоді я була абсолютно вільна... коли сиділа у вашій гардеробній, — з гордістю усміхнулась я.

Наші погляди знову перетнулися. Усередині мене щось затремтіло й знову покотилося вниз до п’ят.

Темні сили! Що коїться з моїм серцем сьогодні?! І що коїться між нами?

Райан трохи всміхнувся, похитавши головою.

— Система працювала погано, але працювала. Коли доказів не було — їх намагалися вигадати. Я прошу вас — не гуляйте одна, особливо вночі. Дембург уже не такий безпечний, як колись.

Він продовжував дивитися на мене так уважно, ніби хотів щось додати, але передумав.
І тоді я вирішила поставити своє запитання.

— Саме тому ви дали мені це кільце? — тихо спитала я, простягаючи йому артефакт, який переносив мене до нього додому.
Увесь цей час кільце було зі мною, і я ніяк не могла змусити себе віддати його назад.

Райан накрив мою долоню своєю, теплою й надійною, змушуючи мене знову відчути на шкірі приємне тепло.

— Залиште собі, — спокійно сказав він. — Це мій подарунок.

Я здивовано витріщилась на нього, потім на кільце, потім знову на нього.

— Але ж воно налаштоване на ваш дім… навіщо воно мені? — нервово прикусила я губу.

Ректор ледь підняв брову, явно насолоджуючись моїм збентеженням.

— Ні, Ліро… воно налаштоване на найбезпечніше для вас місце, — тихо пояснив він.

Ох, ось тут я мало не задихнулась. Найбезпечніше місце?!

Виходить, кільце перенесло мене до нього... бо підсвідомо я вважала дім ректора найкращим притулком для себе?

А я навіть не знала, де він живе... Яке ж диво.

Моє обличчя миттєво запалало. Я витріщилась на нього, намагаючись переварити це усвідомлення.

Виходить, я довіряла йому набагато більше, ніж наважувалась визнати навіть перед собою.

Я… не можу собі дозволити зізнатися в тому, що відчуваю? Ні… дурниці. Нас нічого не пов'язує. Я не маю права на зайві мрії.

Але якщо не запитаю... я мушу запитати. Хоч на мить дозволити собі почути відповідь.

— Значить… я почуваюся найбезпечніше тут… поруч із вами? — більше для себе, ніж для нього, запитала я.

— Важко в цьому зізнатися, правда, адептко?

Я ковтнула важкий клубок у горлі й знову поглянула на кільце. Воно м’яко поблискувало в моїй долоні, ніби підтверджуючи його слова.

Так. Дуже важко.

— А вам, пане ректоре?.. — прошепотіла я, не в змозі втримати це питання.