Читати книгу - "Сирітка для Ректора, або таємниці Академії Магії, Леся Нічна"

— Я не маю права навіть думати про таке, Ліро, — тихо промовив ректор.  

І все ж він не відривав від мене погляду. Чіпкого, важкого, проникаючого так глибоко під шкіру, що мені самій стало ніяково від того, скільки всього у цьому погляді читалося.  

І бажання.  

І заборона.  

І стримана, ледь прихована лють. На кого? На мене? На себе?

— Ви моя адептка, Ліро, — продовжив він, і його голос став глухим, хрипким. — Я — темний магістр. Ваша світла сила навіть не витримає моєї темної енергії. І вже тим паче не витримає ваша психіка.

Я міцно стиснула губи, щоб не ляпнути якусь дурницю. Бо — так, він мав рацію.  

Ми надто різні. Як сонце і безодня. Як весняний струмок і зимова буря. Його сила — древня, темна, важка. Моя — юна, майже невинна у порівнянні з ним.  

І все ж... все ж моє серце з кожною секундою стукотіло все гучніше, ніби намагаючись довести, що закони магії — ніщо перед законами почуттів.

— Вас щось турбує, пане ректоре, — обережно сказала я.

Райан скривився, наче я влучила прямо у найболючіше місце.

— Ви прекрасні у своїй наївності, Ліро, — з легким усміхом мовив він. — Але боляче проникливі.

Я тільки закотила очі. Ну дякую, звісно. Сарказм вищого гатунку.

— Вас і саму непокоять убивства, Ліро, — додав ректор, знову стаючи серйозним. — Та вдаватися у подробиці не буду. Коли все вирішиться — дізнаєтесь.

Я подумки вилаялася. От упертий! Ну навіщо так? Невже не простіше одразу все пояснити тому, хто й так по вуха вляпався? І чомусь я була певна: саме він веде це розслідування. І відчайдушно щось приховує. Від мене.

І тут раптом пролунав хруст.

Я здригнулася.

Райан стояв навпроти, стиснувши кулаки так сильно, що побіліли кісточки пальців. Його обличчя потемнішало, ніби він боровся сам із собою. І, судячи з виразу обличчя, програвав.

Він виглядав так, наче... йому було боляче.

— Що з вами? — налякано спитала я, несвідомо роблячи крок ближче.

І, перш ніж він встиг мене зупинити, я поклала долоню на його кулак. Він був крижаний. Настільки холодний, що моя шкіра миттєво вкрилося мурахами.

А ще недавно його дотики були гарячими. Просто обпікаючими.  

Значить, щось було не так. Дуже не так.

Райан мовчав. Його обличчя залишалося кам’яним, але в очах майнула тінь — тінь болю, втоми і ще чогось важкого, чого я не могла назвати.

Не довго думаючи, я увімкнула магічний зір. Хай викладачі сто разів забороняли користуватися ним без нагальної потреби — зараз це точно була нагальна потреба.

І я побачила.

Магічна мережа ректора була виснажена до краю. Наче роздерта тканина, яку з останніх сил намагаються втримати від остаточного розпаду. Його сила... майже вичерпалась.  

Енергетичний запас був на нулі!

Мій рот сам собою розкрився від жаху.

— Пане ректоре... — прошепотіла я. — У вас... ви на межі виснаження!

Райан скривився у натягнутій усмішці.

— Ідіть, Ліро. Зі мною зараз небезпечно, — пробурмотів він і спробував відняти руку.

Але я тільки міцніше стиснула його пальці.

— Чому ви мовчали?! Чому взагалі довели себе до такого стану?! — не витримала я.

— Так було потрібно. Для вашого захисту.

Я почервоніла й одразу насупилася.

— Ви дурень, — буркнула я.

Благородний, сильний, неймовірний ідіот. Такий, що аж зуби зводило від бажання. І, здається, у нього також. Набагато сильніше й раніше, ніж у мене.

Він трохи всміхнувся. І вперше за весь вечір у його очах з’явилося щось ще... зовсім незнайоме мені. Тепле. Щире.

— А ви неймовірно чарівна, коли сердитеся, — хрипко сказав він.

Я, здається, остаточно втратила дар мови.

Тим часом Райан насилу випрямився й пройшов кілька кроків до крісла. Практично впав у нього, заплющивши очі й відкинувшись на спинку. Здавалося, що ще трішки — і він просто втратить свідомість.

Я стояла, не знаючи, що робити. Бігти за допомогою? Але до кого?  

Якщо все справді настільки серйозно, як показувало моє магічне зір, то піднімати тривогу було небезпечно. Інакше я не тільки приверну зайву увагу, але й дам ворогам зрозуміти, що ректор на межі виснаження.

А ворогів у нього вистачало. І я це знала.

— Ліро... — з труднощами прошепотів він, не розплющуючи очей. — Не треба нікуди бігти. Просто йдіть до себе.

Я стиснула кулаки.

Ні. Не зараз.

Я міцно стиснула в руці кільце, яке весь цей час носила із собою. Тепле, ніби ввібрало у себе всю нашу недосказаність, його турботу і мою приховану прив’язаність.  

Маленький магічний артефакт — і водночас місток між мною і ним.

Я повільно підійшла до ректора. Він сидів у кріслі, важко дихаючи, з заплющеними очима, як людина, що на мить відпустила контроль.  

Такий небезпечний. Такий недосяжний — і водночас ближчий, ніж будь-коли.

Не встигла я й усвідомити, що роблю, як переплела наші пальці, тримаючи кільце між долонями. Подумала про його дім. Про місце, де мені було тепло, спокійно і безпечно.  

Зараз його дім — найнадійніше місце у світі.

Світ навколо нас здригнувся.

Нас огорнула темрява — густа, жива, мов м’яка ковдра у морозний вечір. І в наступну мить під ногами знову відчулася тверда поверхня — не кам’яна підлога кабінету, а щось м’яке, пружне...

Я гепнулася на ліжко.

І носом уткнулася в щось тверде. Дуже тверде. І дуже живе.

Піднявши голову, я побачила... його.

Райан лежав підо мною.

Я автоматично вперлася руками в його груди, що важко й часто здіймалися. А сама, усвідомивши, у якому становищі опинилася, буквально завмерла на місці.

Чудово я придумала магічну евакуацію! Просто відмінно!

Сиділа. Просто на ректорі. Зверху.

Любі дівчата, ви були дуже активні, тому я написала вам нову главу!) Приємно отримувати від вас коментарі і підтримку! Дякую!