Читати книгу - "Батько подруги. Заборонений зв'язок., Ярл Конг"

Це місце я завжди намагалася обійти десятою дорого. Ці стіни несуть в собі холод, голод, втрачені надії. І хоч тут зачасту рятують людей, деколи навіть дають другий шанс, скільки в цьому приміщенні болю та смутку. І ось я тут. Серед бабусь, котрі не соромлячись поглядають в мою сторону, не тямлячи, що така молода дівчина тут забула. І хочеться зірватися з місця, накивавши п'ятами втекти якомога далі, але я потребую допомоги. Бо сама не впораюся. А ділитися з батьками... Не хочу їх тривожити. Тим більше під ТАКИМ приводом.

- Прізвище? - Байдуже промовляє дівчина приблизно мого віку, та через спілкування з постійно хворими, морально зломленими людьми, вона виглядає у два рази старше. І мені хочеться потиснути її руку, забезпечити шоколадом на все життя, бо реєстраторка сильна. Має стрижень. По-іншому тут ніяк. По-іншому тут з'їдять. А я... Я у її віці не можуть навіть сама з собою впоратися, не кажучи вже про допомогу іншим.

- Самойленко, - тут же відповідаю, але відразу додаю, щоб не обтяжувати дівчину, оскільки, скоріш за все, вона почала шукати моє прізвище у списку пацієнтів, - але я тут вперше. Мені потрібна допомога.

- Була б тут зараз моя напарниця, то сказала б щось на кшталт "всім допомога потрібна, і не всім з лікарями", але я не вона, тож яка саме допомога вам потрібна?

- Емм... Серце болить, - на що реєстраторка тут же хмуриться, явно ставлячи під сумнів мої слова, - і душа.

- Невиправдане кохання? - Зі знанням справи видає дівчина, зацікавившись моїм діагнозом. Напевно, серед численних захворювань суглобів і кісток моя історія тут як щось потішне.

- Щось на кшталт того, - погоджуюся на такий вердикт, бо відчуваю, як в потилицю незадоволено дихає одна з давно відцвілих кульбабок, але у якої вистачить сили підняти свою ковіньку та зарядити нею по моїй макітрі. Щоб я не дарма тут стовбичила. - Мені б заспокійливого...

- Або класного психолога. Так би сказала моя напарниця, а я пораджу вам нашого терапевта. Щось та і пропише, а взагалі моя порада - не беріть близько до серця. На кожного козла зважати - себе даремно ображати. 

Через п'ять хвилин я вже сиджу під кабінетом лікаря, попередньо заповнивши анкету тепер вже потенційно постійної пацієнтки, і подякувавши реєстраторці за допомогу. А про себе зазначаю, що не хочу бути схожою на цю дівчину. Так, вона добра. Так, залишилася людиною, попри, видається, не легше життя. Та такі висновки в її то віці, з таким то тямущим обличчям та зі знанням справи... Ні-ні, я стримаюся. Спробувала з одним рогатим інтим, стала жінкою, усвідомила, як воно, займатися сексом, на цьому можна наразі й зупинитися. Один козел трапився на моїй дорозі і я вже в лікарні, в черзі за заспокійливим, то що ж тоді буде, коли трапиться ще один такий екземпляр? Відразу переглянути койкомісце в божевільні?

- І як довго у вас ця тривожність? Ви, можливо, помітили, коли це розпочалося? - Терапевт, уважно послухавши мої нарікання, ставить уточнювальні питання, які змушують знову згадати про того мерзотника, через якого я тут знаходжуся. Не у кав'ярні, не в кінотеатрі й навіть не університеті. Що більше пасує молодій дівчині. А у лікарні, з діагнозом депресії. Яку я самій собі поставила, але яку чомусь взагалі не піддаю сумніву.

- Плюс-мінус місяць, може, трішки більше, може, трішки менше, - дядечко, випиши якісь таблетки, чи то чай на травах, і я погнала. Ці питання ще більше роблять мені нерви.

- А раніше ви помічали за собою ці симптоми? Я маю на увазі рік назад, два? Пару років тому?

- Ні, - якось вищі сили раніше мене любили, або просто оберігали, а тоді мій небесний захист рухнув як картковий будиночок й трапився він.

- Що ж, - лікар кладе ручку на стіл, якою тільки но записував мої відповіді у свій зошит, - це може бути тривожний розлад. Нічого приємного, звичайно, але і водночас нічого надзвичайно страшного.

- Попити якийсь чай? - Підштовхую лікаря до висновків, а сама знаходжуся на низькому старті, бо кожна проведена тут хвилина це додатковий бал в скарбничку моєї тривожності.

- Якщо любите чай, то можете попити. Чорний, зелений, загалом не важливо, головне не перестаратися. А щодо можливого лікування, - терапевт підхоплює ручку й починає активно щось писати на невеличкому клаптику паперу розмашистим почерком, - випишу вам направлення на аналіз крові. На гормони. На щитоподі...

- Вибачте, - забула поставити мобільний на беззвучний режим, тому зараз хочу виправитися, перепрошуючи за свою неуважність, - можна я на хвилинку вийду? Дуже терміново.

Максимально не зручно перед ескулапом, який байдуже киває, типу йди, хто тебе тут тримає, але дзвонить кураторка. І це справді дуже терміново і може бути дуже важливо.

- Я вас слухаю, Ларисо Анатоліївно, - приймаю виклик ще в кабінеті, вилітаючи з нього так, ніби мене тут насильно утримували.

- Ніко, доброго ранку, а для тебе він точно добрий. Маю зауважити, що і для мене також.

- Справді? - Не хочеться, звичайно, псувати настрій жінці, але чим він добрий цей ранок? У мене ніби похмілля після вчорашнього. І якби ж від того, від чого зазвичай воно виникає у людей...

- Так, я вірила в тебе і ти мене не підвела.

- А можна дізнатися стосовно чого я вас не підвела? - Ні, все ж таки треба повертатися в кабінет та слізно просити лікаря щось та й виписати з області заспокійливого. Я вже задовбалася їздити на цих емоційних гойдалках. Таке враження, ніби я підіймаюся на них вгору, випадаю, і коли приходжу до тями після падіння, вони по інерції повертаються назад та добряче заряджають в лоба, вибиваючи ряд зірочок перед очима.

- Тебе поновили на навчанні. З завтрашнього дня ти можеш повертатися на пари. І так, я наполягаю на тому, щоб ти й надалі була старостою групи.

Я маю радіти? Маю. Має стати легше? Має. То чому цього не відбувається? Чому стає ще важче дихати, ніби горло стиснули, перекривши доступ кисню? БО. ВІН. ЗНОВУ. НАХАБНО. ВДИРАЄТЬСЯ. В. МОЄ. ЖИТТЯ.