Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

20 січня 1975 року Марлен написала у щоденнику: «Я заручена! Оце так несподіванка!»

Наступного дня Денні заарештували.

Його заштовхали до поліцейського фургону й відвезли до в’язниці округу Ферфілд. Там хлопцеві зачитали права й почали допитувати. Денні не мав уявлення, чого від нього хочуть.

Допит тривав не одну годину. Поступово Денні зв’язав докупи все, що почув від слідчих, і почав розуміти, у чому річ. Якогось Вейна Лафта спіймали на водінні в нетверезому стані. У поліції той розговорився й заявив, що Мілліган і Рой Бейлі пограбували аптеку.

Денні отетеріло дивився на слідчих. Вони хотіли витиснути з нього добровільне зізнання. Щоразу, як слідчі про щось запитували, у Денні в голові лунав Алленів голос, який підказував відповіді. Коли допит закінчився, Денні попросили підписати протокол. Зосереджено вистромивши кінчик язика й сильно надавлюючи олівцем на папір, Денні вивів: «Вільям Стенлі Мілліган».

— Тепер мені можна додому? — запитав він.

— Якщо в тебе є десять тисяч доларів на заставу.

Денні похитав головою, і його, все ще страшенно збентеженого, відвели назад до камери.

Пізніше того дня Марлен знайшла поручителя, і той вніс за хлопця заставу. Томмі вирішив тимчасово пожити в Дороті й Дела, котрі негайно зв’язалися з Джорджем Келлнером, адвокатом, який два роки тому захищав Міллігана у справі про зґвалтування в окрузі Пікавей.

Поки готувалося судове слухання, Артур дізнався, що проти Міллігана також висувають інші звинувачення. Двоє людей, яких пограбували на придорожній стоянці, впізнали в ньому одного з нападників. 27 січня 1975 року дорожній патруль додав до переліку звинувачень численні пограбування за обтяжливих обставин, скоєні у придорожніх зонах відпочинку на території округів Ферфілд і Гокінґ.

Рівно за два роки після свого ув’язнення у Зейнсвільській колонії для неповнолітніх злочинців Мілліган загримів до в’язниці округу Ферфілд.

(3)

Аллен бажав самотужки представляти свої інтереси в суді. Артур хотів узятися за цю справу й довести, що в момент пограбування аптеки «Ґрей Драґстор» його там і близько не було.

— А як щодо грабунків у придорожніх зонах відпочинку? — запитав Аллен.

— То все Рейджен. Але він діяв винятково з метою самооборони.

— Кажуть, що були й інші пограбування. Без побиття. Зловмисники просто забирали цінності.

— Тсе є неправда, — твердо заперечив Рейджен. — Кажу вам, шчо більше нікого на тсих стоянках не грабував я.

— Але хтось із наших таки причетний, — відказав Аллен.

— А політсаї зможуть тсе довести? — поцікавився Рейджен.

— Звідкіля мені, в біса, знати? — буркнув Аллен. — Мене там не було.

— То шчо нам робити тепер? — допитувався Рейджен.

— Ох і каша заварилась, — процідив Артур. — Чи варто взагалі довіряти цьому адвокатові? Він же не спромігся врятувати нас від Зейнсвіля два роки тому.

— Цього разу він твердить, що можна укласти з прокурором угоду: визнання провини в обмін на поблажливе ставлення, — повідомив Аллен. — Якщо я правильно розумію, я повинен буду зізнатись у пограбуванні аптеки, а мені за це пообіцяють «шокове умовне звільнення», і нам, можливо, не доведеться скніти в буцегарні.

— А шчо воно таке, тсе «шокове звільнення»?

— Це коли тебе кидають за ґрати, не повідомляючи, як довго ти там сидітимеш, а потім зненацька беруть і відпускають на волю, щоб ти, ошелешений і вдячний, навіки зарікся порушувати закон.

— Що ж, у такому разі, — озвався Артур, — давайте зробимо, як радить адвокат. За це ми йому й платимо.

— Отже, домовились, — підсумував Аллен. — Ми зізнаємось у злочинах в обмін на умовне звільнення.

* * *

27 березня 1975 року Вільям Стенлі Мілліган визнав себе винним у пограбуваннях, зокрема й за обтяжливих обставин. І лише за два місяці Аллен довідався, що згідно з вироком суду «шокове умовне звільнення» йому світило тільки за напади у придорожніх зонах відпочинку й не поширювалось на менш тяжкий злочин. За пограбування аптеки йому загрожувало від двох до п’яти років ув’язнення. Усі члени «сім’ї» були приголомшені.

9 червня, відсидівши півтора місяці в Менсфілдській в’язниці, Аллен разом з іще п’ятдесятьма дев’ятьма арештантами, скутими попарно, піднявся до синього тюремного автобуса, який мав перевезти їх до виправної колонії в Лебаноні.

Аллен намагався не зустрічатися поглядом із озброєним конвоїром, який сидів у заґратованій кабіні автобуса. Юнак запитував себе, чи зможе він пережити наступні два роки. Коли автобус під’їхав до в’язниці і Аллен побачив паркан із колючого дроту і сторожові вишки вздовж мурів, страх почав надувною кулею розростатись у його животі.

В’язнів вивели з автобуса й погнали до входу для новоприбулих.

Це був тамбур, що з обох боків закінчувався дистанційно керованими дверима. Перші з них зачинились за в’язнями з шипінням, яке нагадало Алленові сичання розлюченого Чалмера. Роздута куля страху вибухнула у хлопця всередині. До других дверей Аллен так і не дійшов.

Перед Рейдженом із шипінням відчинилися другі двері. Він кивнув і почовгав у вервечці скутих між собою в’язнів до тюремного блоку. Скінчилось Артурове панування. Тут нарешті всім керуватиме він, Рейджен. У найближчі роки (від двох до п’яти) тільки він вирішуватиме, кому буде дозволено з’являтися на сцені. За спиною Рейджена Вадасковинича з гучним брязкотом зачинилась важка металева брама.

Розділ 17

(1)

Рейдженові на новому місці сподобалось більше, ніж у Менсфілдській в’язниці. Колонія в Лебаноні була новіша, чистіша й світліша. У перший день по приїзді Рейджен і решта новоприбулих прослухали ознайомчу лекцію щодо тутешніх правил і вимог, а також можливостей для навчання й роботи.

Зі свого місця підвівся здоровань із квадратною щелепою і шиєю регбіста. Схрестивши руки на грудях, він погойдувався на п’ятах.

— Отже, так, — прогавкав він. — Звуть мене — капітан Ліч. Ви, хлопці, либонь, думаєте, що ви — крутелики? Знайте, що тепер ви в моїх руках! На вулицях ви займались усіляким паскудством, але спробуйте-но тільки встругнути щось у моїй тюрмі, і я розтрощу ваші дурні макітри. Мав я в дупі громадянські права, права людини, права сякі, такі й перетакі. Тут ви всього-на-всього шматки м’яса. Будете викаблучуватись — я вас на шматки порву!

І так він розпинався ще хвилин п’ятнадцять. Рейджен вирішив, що все це лише пустопорожня балаканина. Чолов’яга явно намагався залякати новачків, аби ті остерігались порушувати дисципліну.

Згодом Рейджен зауважив, що психолог, дрібний чоловічок із солом’яним волоссям і в окулярах, править те саме:

— Ви тепер — ніщо. Безликі номери, не більш. Усім до вас байдуже. Ви всього лише в’язні. Злочинці.

Обра`зи цього маленького чоловічка зачепили декого з новоприбулих за живе, і ті почали огризатися.

— Хто, чорт забирай,