Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

падала основна частина планів продрозкладки. Вони ж, звісно, використовували й свій вплив (у першу чергу, економічний) на селі для оборони корпоративних інтересів, залучаючи до спротиву владі й достатньо значні верстви тих сільських жителів, для яких продрозкладка і не несла, власне, економічної загрози, або ж позначалася в дуже обмежених масштабах.

Все це створювало вкрай напружену ситуацію в українському селі. Вона дедалі загострювалася з наступом білих армій А. Денікіна. В прифронтовій смузі до заготівлі хліба залучалися військові частини, котрі, як правило, ігнорували будь-який облік.

Зовсім не з метою бодай якогось виправдання радянської сторони, а лише в якості фактологічної констатації варто згадати, що й інші суб'єкти військових дій (Добровольча армія А. Денікіна, Дієва армія С. Петлюри, повстанські загони різних отаманів) вдавалися у зонах, наближених до бойових дій, до необмежених, свавільних реквізицій. Численні документи свідчать, що у селян часто відбирався весь посівний матеріал, всі продукти харчування, фураж і, особливо, всі скільки-небудь придатні для роботи коні2.

Очевидним фактом громадянської війни залишається те, що не маючи можливості одержати належне матеріальне постачання, продовольче забезпечення (ніякі органи не встигали за стрімким переміщенням ліній фронтів) воєначальники, командири вдавалися до створення власних інституцій з реквізиційними функціями й користувалися з їх дій. Іноді між селянами й військовими складалися такі стосунки, як між переможеними й переможцями[612]. Журнал «Продпуть» скрушно зауважував з цього приводу «Червону Армію зустрічають із захватом, а проводжають озлоблено по картках і реквізиційних квитанціях»[613].

Та, власне, не справляючись із завданнями забезпечення армії всім необхідним, уряд УСРР змушений і сам був йти на передачу заготівельних функцій військовому відомству. Так, уже 20 лютого декретом РНК була створена надзвичайна комісія з постачання Червоної армії з широкими правами — аж до здійснення самостійних реквізицій[614]. По суті справи вона ставала повновладним господарем у заготівельній галузі. Згідно підписаної 14 квітня 1919 р. угоди між начальником центрального управління по забезпеченню Червоної армії РСФРР І. Межлауком і наркомом у військових справах УСРР М. Подвойським було визнано мати єдиний план постачання для обох армій. В разі ж невиконання планових заявок за військовим відомством залишалося право, за угодою з Надзвичайною комісією з постачання, «здійснювати самостійно невиконану частину замовлень»[615].

Це не лише посилювало роль військових продовольчих організацій в Україні, а й вело до збільшення обсягів продовольства, яке вилучалося на потреби обох армій, а також до посилення ролі військових продовольчих організацій в Україні, по суті мілітаризувало продовольчу справу.

Можна погодитися з висновками сучасних дослідників, що в першій половині 1919 р. більшовикам не вдалося створити дієвий апарат для реалізації виробленої продовольчої політики. Зокрема, різні заготівельні організації, що споряджалися без будь-якого обліку й часто діяли на власний розсуд, порушували закони (їх мало хто й знав) і мораль[616]. Відтак вони не лише не допомагали зміцненню радянської влади, не сприяли розв'язанню нагальних проблем, що перед нею поставали, а об'єктивно більше шкодили, негативно позначалися на іміджі соціалістичної державності.

То ж результати здійснення продрозкладки в Україні виявилися далекими від запланованих. За деякими підрахунками план було виконано не більше, ніж на 14 %[617].

Не в змозі отримати продовольство з врожаю попередніх років, просто не встигали у зв'язку з наступом А. Денікіна зібрати хліб 1919 р., хоча цьому й надавали особливої уваги. Так Раднарком України 2 липня 1919 р. асигнував радянським господарствам на збирання та обмолот урожаю 100 млн. крб. Наркомзем із цієї позики направив: Подільському губземвідділові 20 млн. крб., Полтавському — 18, Волинському — 15, Херсонському — 15, Київському — 10, Чернігівському — 10, Одеському — 5. У резерві залишилося 7 млн. крб.[618]

Для координації роботи органів радянської влади на збиранні врожаю 3 липня була створена Всеукраїнська надзвичайна міжвідомча комісія (ВНМК) у складі представників наркомзему, наркомпроду та Укрраднаргоспу, а на місцях — губернські комісії. Комісія приступила до розробки системи підготовчих заходів для забез- печення своєчасного збирання врожаю. На засіданні ВНМК 6 червня було ухвалено рішення «запитати телеграфно» повітові земельні відділи про кількість робітників, необхідних для жнив у радянських господарствах, створити набірні пункти для мобілізації робочої сили на збирання, бо, як з'ясувалося, в радгоспах налічувалося всього по одному робітникові на 10 дес. (тобто 63 тис. 20 робітників або лише 24,5 % від необхідної кількості), тоді як, згідно із затвердженими нормами, постійних робітників для забезпечення нормальної роботи радгоспів потрібно було 120 тис. 911, а на період жнив — 256 тис. 515 чоловік[619]. На Київському повітовому з'їзді комітетів бідноти 21 серпня з'ясувалося, що земельний відділ організував у повіті 9 набірних пунктів для збирання врожаю[620].

Із доповіді завідуючого підвідділом радянських господарств Личко на засіданні ВНМК про кількість радгоспів і робочих рук у них випливало, що збирання доведеться вести переважно ручним способом через слабкість реманентної бази. Навіть ту невелику кількість наявних машин у господарствах неможливо було використати через відсутність пального та мастильних матеріалів.

Недостатня кількість робочих рук, відібраних головним чином військовим часом, брак техніки й фінансів були характерними для всіх теренів України, де функціонувала влада рад. Однак ще важливішим було те, що під натиском Білої армії доводилося залишати незібраним понад % врожаю.

Серед причин невдач продовольчої політики радянської влади слід виділити хитання селянства між політичними орієнтаціями, слабку згуртованість сільської бідноти, її ідейну й економічну залежність від заможніших верств. В. Ленін прямо визнавав: «Диктатура пролетаріату не сподобалася селянам особливо там, де найбільше надлишків хліба, коли більшовики показали, що будуть суворо і владно добиватися передачі цих надлишків державі за твердими цінами. Селянство Уралу, Сибіру, України повертає до Колчака і Денікіна»[621].

Недостатнє виконання продрозкладки обумовлювалося також слабкістю апарату Наркомпроду, нечіткою його роботою та ін.

***

Якщо «воєнний комунізм» виявився вимушеним феноменом громадянської війни, то не меншою мірою її іманентною неминучістю стало повстанство. В ньому був втілений (матеріалізований) активний вияв морально-психологічного несприйняття й діяльнісного протесту проти будь-якого владного, передусім державницького примусового начала, прагнення й поривання (значною мірою стихійні, слабо усвідомлювані, а відтак — необґрунтовані ілюзорні й утопічні) віднайти і застосувати на практиці принципи співжиття, які уявлялися справедливими для достатньо широких верств суспільних низів, такими, що відкривали шлях до індивідуальної волі й свободи.

Наймасовішим живильним середовищем повстанських рухів слугувало селянство, хоча в їх орбіту потравляли й інші верстви населення. Нерідко траплялося так, що стихійними протестними настроями і прагненнями спритно користалися люди, які насправді не мали та й не могли мати скільки-небудь чіткої мети пропонованих