Читати книгу - "Твори в п'яти томах. Том II"

Спочатку Артемові здавалося, що стійбище посувається прямо на захід. І думка про це аж ніяк не радувала його, не поліпшувала і без того смутний настрій. Адже кожен кілометр оддаляв їх від того місця, де несподіваний завал відрізав шлях назад… Проте на другий день Артем помітив, що напрям, в якому посувалося стійбище, ніби змінився. Замість того, щоб прямувати на захід, він повернув праворуч, трохи на північ.

Артем поділився своїми спостереженнями з Дмитром Борисовичем.

— Ну що ж, — відповів той, — ви перевіряєте той напрям за компасом? Будемо відзначати; а по суті нам байдуже, куди саме посувається стійбище, на захід чи на північній захід…

Одне слово, археолог не надав цьому ніякого значення. Можливо, Артем і погодився б з ним, коли б не те, що зміна напрямку тривала. Безнастанно перевіряючи той напрям за компасом, юнак переконався, що шлях стійбища весь час поступово звертає праворуч. Виходило, ніби урвища йшли широким півколом з півдня на північ. І жалобна процесія скіфів, яка весь час посувалася вздовж урвищ, обходить це півколо.

Це вже само по собі було надзвичайно важливим спостереженням, що б там не казав Дмитро Борисович! Виходило, що мандрівники протягом свого вимушеного шляху майже зовсім не віддалялися від великої сталактитової печери, відокремленої від них велетенською стіною урвища. Навпаки, вони ніби обходили цю стіну з півдня на північ, лишаючись весь час поблизу печери!

Гаразд, хай воно так. Але чи пощастить їм коли-небудь, після звільнення Ліди й Івана Семеновича (а в тому, що це незабаром станеться, Артем був глибоко переконаний). — чи пощастить їм тоді знайти таке місце в тій кам’яній стіні, яке можна було б пробити, бодай і з допомогою Варкана та його товаришів?.. Міркуючи над цим, Артем безнадійно крутив головою: звичайно ж, не можна було сподіватися, що сталактитова печера має багато отаких тонесеньких місць у своїх стінах, де однієї динамітної шашки вистачило б для того, щоб утворився отвір…

Поговорити, порадитися з Дмитром Борисовичем? Ні, це нічого не дасть. Блискучий знавець археології, особливо в питаннях, які стосувалися стародавнього Причорномор’я, Дмитро Борисович дуже мало цікавився питаннями геології і завжди казав, що це для нього надто суха матерія. Артем уже кілька разів переконувався, що в цій галузі, в цій “сухій матерії”, він сам або Ліда можуть самотужки зорієнтуватися значно краще, ніж Дмитро Борисович.

Отож розмова з археологом не допомогла б розв’язанню питання. І тому Артем кинув цю думку, тим більше, що він міркував про повернення на поверхню землі лише між іншим. Адже найголовніше, що непокоїло його тепер, — було визволення з рук Дорбатая полонених товаришів, А це в свою чергу, скільки показували бесіди з Ронісом і Варканом, було пов’язане з загальним повстанням. Коли ж воно почнеться?..

Чи не щодня до табору Варкана приєднувалися нові й нові люди. То були молоді воїни й мисливці, які свого часу, до смерті Сколота, виявляли в той чи інший спосіб неуважне або й презирливе ставлення до віщунів. Тепер їм загрожувала помста Дорбатая і знатних старшин. Віщуни й багатії зводили рахунки з усіма, хто свого часу насмілювався виступати проти них.

Роніс і Варкан не поспішали. Видно було, що вони вирішили зібрати всі сили й бездоганно підготувати повстання перед тим, як починати його. Звісно, Артем вітав таку завбачливість, вона дуже подобалася йому. Все це так. Але охоче він узяв би участь у негайній боротьбі, яка допомогла б звільнити Ліду та Івана Семеновича сьогодні ж!..

Поки що юнак міг стежити за пересуванням жалобної процесії тільки здаля… Аж увечері, коли стійбище спинялося на відпочинок, на ночівлю, Артем і Варкан наважувалися підходити ближче до скіфського табору. Юнак не залишав прихованої надії використати якийсь щасливий випадок для визволення товаришів. Та ба: жодного разу йому не пощастило навіть наблизитися до середньої частини табору, де серед інших стояв той великий віз, що цікавив його найбільше і привертав до себе його запальні думки.

Артем добре знав навіть його зовнішні ознаки, які вивчив здаля, з лісу. Адже він три чи чотири рази помічав серед інших червоне покриття воза… Одного разу юнакові навіть здалося, що він побачив і Ліду, яка виглядала назовйі, та дивився він надто здалека, щоб бути певним. Але було цілком ясно, що Артем не міг наважитися вчинити щось таке, що обіцяло б успіх. Доводилося чекати, до болю стиснути кулаки і чекати.

Єдиною втіхою Артема лишалися листи від Ліди. Тепер Діана була звільнена від обов’язків листоноші. Усе налагодив Роніс. Невільники майже щоночі приставляли юнакові маленькі аркушики паперу з записної книжки Івана Семеновича, густо списані дрібним поквапливим почерком дівчини. Артем читав їх і перечитував по кілька разів, намагаючись уявити собі думки й почуття Ліди.

Він схиляв голову, попускав поводи коневі, що спроквола пробирався між деревами вслід за кіньми Варкана і його товаришів. І тоді Артем мов насправді бачив на власні очі:

…важко хитаючись, посувається і рипить віз, колеса його перекочуються через рівчаки і ями. Цей великий безмежний степ не мав шляхів, їх прокладають лише колеса попередніх возів. І тільки праворуч, на півночі, видніється жовто-рожевувата смуга нескінченного лісу, який підіймається до урвищ. Ось віз їде по рівному, тут уже немає ні вибоїн, ні рівчаків, не чути нічого, крім безнастанного гучного рипіння, яке лунає ззаду, спереду, з боків.

…Ліда сидить у своєму возі, вона виглядає з нього, вона невідривно дивиться на далеку смугу лісу. Вона знає, вона певна: там думаючи про неї десь їдуть поруч з жалобною процесією і Артем, і Дмитро Борисович, і Варкан, і товариші, — друзі! Ліда дивиться на ліс, зітхає, бідна дівчина! І знову дивиться з надією і палким бажанням помітити щось серед далеких дивних жовто-рожевих дерев… Та лишаються Дерева нерухомі, нічого не можна помітити… жоден вершник не виїжджає з того лісу, мовби І нема там Артема та його друзів! Тоді Ліда знову схиляється і швидко-швидко пише… це той самий лист, що Артем тримає в руках…

“Любий, любий, Артемчику!

Ти просиш мене не хвилюватися, бути спокійною і врівноваженою… Ах, про це я й сама пам’ятаю, знаю, що так треба! Але як тоскно ждати! Ждати ранком, вдень, увечері і вночі тільки ждати, і весь час без наслідків!.. Єдина моя втіха — писати тобі листи. Я так і роблю, доки вистачить записної книжки Івана Семеновича, яку він дав мені. Ти просиш, щоб я докладно описала тобі