Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

— Відступіться! — різко наказала Алоша вартовим: кілька з них уже готові були наблизитися на крок із затуманеними та зацікавленими очима. Вона блиснула їм в обличчя світлом вогню, відбивши його лезом кин­джала, і вони закліпали, а тоді відсахнулися, бліді й налякані.

Алоша сторожко спостерігала, доки вони не відступили далі, а тоді повернулася назад і продовжила наспівувати своє вогненне заклинання, знову й знову, розчепіривши руки, щоб утримати вогонь. Але книжка все одно сичала та плювалася на вогнище, наче вологе зелене дерево, відмовляючись загорятися; у кімнату проникнув свіжий запах весняного листя, і я побачила, як у Алоші на шиї напинаються жили, а на обличчі в неї була помітна напруга. Вона не зводила очей із камінної полиці, та вони не припиняли зісковзувати вниз сяючими сторінками. Щоразу вона притискала великий палець до леза кин­джала. Капала кров. Вона знову підіймала погляд.

Її голос ставав хрипким. Кілька жовтогарячих іскор упали на килим і почали тліти. Стомлено сидячи на лавці, я подивилася на них і неквапом почала мугикати стару пісеньку про іскру на каміні, що розповідала свої довгі історії: «Королівна золотая молитву любила; оженив король їх бучно, й казка ся скінчила! Була собі Баба-Яга, хатку мала з масла; там було чудес багацько… іскра вже погасла». Погасла й забрала історію із собою. Я тихенько проспівала її один раз і вимовила: «Кікра, кікра», — а тоді проспівала її знову. Летючі іскри почали падати на сторінки дощем, і кожна, перш ніж згаснути, темніла крихітною плямкою. Вони падали сяючими зливами, а коли вони падали купками, здіймалися тоненькі стовпчики диму.

Алоша сповільнилася та зупинилася. Вогонь нарешті загорявся. Сторінки скручувалися по краях, наче маленькі тваринки, що згорталися калачиком перед смертю, і у вогні відчувався запах живиці, подібний до запаху горілого цукру. Кася ніжно взяла мене за руку, і ми відступили від вогню, тим часом як він повільно з’їдав книгу, наче людина, що вимушено їсть черствий хліб.

— Як цей бестіарій потрапив тобі до рук? — заревів на мене один міністр, якого підтримало півдесятка інших. — Чому король був там?

Зала засідань була повна шляхтичів, які кричали на мене, на Алошу, один на одного, боячись і вимагаючи відповідей, яких не можна було знайти. Половина з них і досі підозрювала мене в тому, що я влаштувала пастку для короля, та говорила про те, що мене слід кинути в підземелля; деякі інші, не маючи жодних доказів, вирішили, що Якуб, який досі дрижав, — росьїнський агент, котрий заманив короля до бібліотеки і обманом змусив отця Балло зачитати книжку. Він почав ридати й заперечувати, а от мені не стало сили від них боронитися. Натомість мої вуста розтягнулись у мимовільне позіхання, від чого вони розлютилися ще більше.

Я не хотіла виказувати неповаги, а просто не змогла цьому завадити. Мені бракувало повітря. Я не могла думати. Руки мені досі щипало від блискавки, а в носі затримався сильний запах диму та спаленого паперу. Ніщо з цього поки не видавалося мені реальним. Король мертвий, отець Балло мертвий. Я бачила їх щонайбільше годину тому, коли вони йшли з військової наради, цілі та здорові. Я надто яскраво згадала ту мить — невеличку стурбовану складку на чолі в отця Балло, сині чоботи короля.

У бібліотеці Алоша зачитала над королевим тілом очищувальне заклинання, а тоді священики віднесли його в собор на заупокійну молитву, нашвидкуруч загорнувши у якусь тканину. Його чоботи стирчали з кінця згортка.

Магнати кричали на мене й далі. Тим гірше було, що мені здавалося, ніби винною була саме я. Я знала, що щось не так. Якби ж то я була моторнішою, якби ж то я спалила книжку сама, коли тільки знайшла її. Я затулила обличчя руками.

Та Марек став поруч зі мною і прикрикнув на шляхту, підкріпивши крик закривавленим списом, який він тримав і досі. Він грюкнув ним по столу для нарад перед ними.

— Вона вбила чудовисько, коли воно могло вбити Солю та ще з десяток чоловік, — сказав він. — Ми не маємо часу на подібне безумство. За три дні ми вирушаємо на Ридву!

— Ми нікуди не вирушаємо без королівського слова! — насмілився гукнути у відповідь один із міністрів. На його щастя, він був з іншого боку столу, і до нього було не дотягнутися рукою, та він усе одно відсахнувся, коли Марек перегнувся через стіл, стиснувши руку в кулак, а лють осяяла його праведним гнівом.

— Він має рацію, — різко сказала Алоша, поклавши руку перед Мареком і змусивши його випростатися та повернутися до неї. — Недоречно зараз розпочинати війну.

Половина магнатів довкола столу лютились один на одного, звинувачуючи Росью, звинувачуючи мене, навіть звинувачуючи сердешного отця Балло. Трон стояв порожній на чільному місці біля столу. Праворуч від нього сидів кронпринц Зиґмунд. Він міцно стиснув руки. Принц пильно дивився на нього, нічого не кажучи, доки тривали крики. Королева сиділа зліва. На ній, над гладеньким сяючим атласом чорної сукні, досі був золотий обруч Раґостока. Я без цікавості помітила, що вона читає листа; біля її ліктя стояв гонець із порожньою сумкою для пошти та виразом невпевненості на обличчі. Гадаю, він увійшов у залу саме тоді.

Королева підвелася.

— Шановне панство, — повернулися голови, щоб подивитися на неї. Вона підняла листа, невеликий аркуш паперу; червону печатку вона вже зламала. — Помічено, що до Ридви наближається росьїнське військо; вранці воно буде там.

Ніхто не озвався жодним словом.

— Ми маємо звільнитися від своєї скорботи та свого гніву, — сказала вона. Я підняла на неї погляд — ідеальний образ королеви, горда, непокірна, з піднятим підборіддям; її голос чітко лунав у кам’яній залі. — Зараз Польні не час показувати слабкість, — вона повернулася до кронпринца; його обличчя було повернуте до неї так само, як і моє, по-дитячому приголомшене й відкрите, а його вуста вільно розімкнулися, випускаючи слова, які не приходили. — Зиґмунде, відправили тільки чотири роти. Якщо ти збереш загони, що вже мобілізуються за межами міста, і негайно виїдеш, то матимеш кількісну перевагу.

— Це я маю!.. — промовив Марек, піднявшись, аби заперечити, та королева Ганна підняла руку, і він зупинився.

— Принц Марек залишиться тут і захистить столицю за допомогою королівської варти, зібравши нових рекрутів, які зараз надходять, — сказала вона та повернулася назад до придворних. — Він керуватиметься рекомендаціями ради, а також, сподіваюся, моїми. Звісно, якщо більше ніхто нічого не запропонує!

Кронпринц підвівся.

— Ми вчинимо так, як пропонує королева, — сказав він. У Марека