Читати книгу - "Кар’єра Никодима Дизми"

Пророцтво Кшепицького справджувалося: на другий день майже всі газети вмістили замітки (правда, дуже туманні і стримані), а також офіційне повідомлення про ухвалу економічного комітету, повідомлення, яке гостро коментувала опозиційна преса.

Того ж дня Никодим разом із Кшепицьким, який, підкреслюючи серйозність моменту, супроводив свого начальника, зробив візит прем’єр-міністрові і вручив йому прохання про відставку.

Ошелешений, збитий з пантелику прем’єр довго просив Дизму не загострювати становища і взяти відставку назад. Однак той категорично заявив, що його намір незмінний. Згодився виконувати свої функції, поки призначать когось іншого, але підкреслено запевнив прем’єра, що ніякі обставини, ніякі умовлення не змінять його наміру.

Коли Никодим виходив з палацу ради міністрів, його кілька разів сфотографували репортери трьох газет, яких Кшепицький попередив про майбутню відставку свого начальника.

Все це відбулося близько першої години, а вже о другій до банку приїхав міністр Яшунський. Він був страшенно схвильований, руки в нього трусилися, як драглі. Що кілька фраз міністр повторював:

— Ради бога, не робіть цього!

Він переконував, пояснював, умовляв, доводив, що це не патріотично, що демісія викличе переполох у господарських сферах, що виникнуть небезпечні для держави політичні заворушення, що це може довести до розколу, який похитне весь кабінет. Звертався до Дизми як до друга, котрий не повинен йому, Яшунському, та й іншим підставляти ногу.

Дизма не встиг ще нічого сказати, як доповіли, що приїхав міністр фінансів; одразу за ним прибув депутат Левандовський, полковник Вареда, заступник міністра Уляницький, князь Розтоцький. В той же час задзвонив телефон: президента Дизму на п’яту годину викликали до Замка.

Всіх мобілізували, щоб одговорити Никодима від його наміру. Згодні були навіть скасувати ухвалу економічного комітету. А проте Дизма був непохитний.

— Я ніколи не змінюю того, що надумав.

У приймальній зібрався натовп кореспондентів. Никодим на хвилину вийшов до них і мовив:

— Хочете знати, панове, в чому річ? Так от, я подав у відставку.

— Аз яких причин, пане президенте?

— Причини особисті. Це все, що я можу вам сказати

— Ваш намір твердий?

— Мармур, залізо, бетон!

Кивнув головою і пішов.

— Це справді залізна людина, — озвався один журналіст.

— І му-у-удрий політик! — додав другий. — Він знає, що робить!

Райкові газети яскріли сенсаційними заголовками. В політичних сферах вирувало. Говорили про відставку міністра фінансів і навіть усього кабінету. Звичайно, як і передбачав Кшепицький, усі вважали, що безпосередня причина демісії президента Дизми — ухвала економічного комітету. Десь роздобули всю декларацію, яка справила величезне враження. Всі газети, за винятком офіційних, стали на сторону Дизми, вихваляючи його знання, розум і високі достоїнства характеру. Згадували слівце, що він кинув у цирку, друкували його життєпис, ну, і портрети з підписами на зразок такого:

«Славетний економіст, президент Никодим Дизма, який врятував країну від господарчої кризи, у супроводі особистого секретаря п. 3. Кшепицького виходить із палацу ради міністрів після того, як він вручив заяву про свою демісію, що є протестом видатного державного діяча проти самовбивчої політики кабінету».

Навіть ті опозиційні газети, які ще недавно залюбки виступали проти Никодима, тепер високо оцінювали його, використовуючи прізвище президента Дизми для нападок на уряд.

Ніна переглядала купи газет, і обличчя у неї палало, а від хвилювання перехоплювало дух. Боже мій! Це ж її Никодим! Який же він великий! Їй було жаль на себе, що якось не могла збагнути його величі. Вона пишалася.

Сама просила Никодима, щоб покинув банк. Хотіла, щоб він був тільки з нею. Але тепер, усвідомивши, якої страшенної втрати зазнає держава, улюблена вітчизна, вона стидалася своїх егоїстичних прагнень і надумала просити нареченого, щоб він узяв назад відставку.

Вибігла до передпокою. Ждала Никодима, сподіваючись побачити його похмурим, у важких роздумах перед остаточним вибором, у турботах про долю держави, змученим внутрішньою боротьбою між приватною особою — закоханим чоловіком — і державним діячем, на плечах якого лежить величезний тягар відповідальності.

Отож веселий вираз обличчя Дизми здивував Ніну, і цей подив тривав доти, аж поки вона не витлумачила собі, що Никодим приховує усмішкою свій сум, аби не печалити її.

Зустріла його палкими поцілунками, повела в свою кімнату. І тут, сповнена глибокого розуміння своєї великої офіри, сказала Никодимові, що готова відмовитись од Коборова і оселитись у Варшаві, якщо це потрібно на благо країни. Може, за рік знайдеться хтось, хто заступить Никодима на посаді президента банку, і тоді…

— Нема чого балакати, — перебив Никодим. — Я був у Замку, і демісію прийняли.

— Але ж вони будуть щасливі, якщо ти все-таки зостанешся!

— Ну ясно!

— І країна від цього виграє.

— Певно, що виграла б.

— То як же?

— Не розумієшся ти, Ніночко, на політиці. Я зробив так, як треба. А по-друге, я занадто кохаю тебе і хочу бути з тобою в Коборові. Ти ображаєшся за це на мене?

Ніна обняла його за шию.

— Коханий мій, коханий, якщо тільки…

В цей час постукали в двері.

Прийшла пані Пшеленська. Вона бурхливо захоплювалась Дизмою, і ці захоплення кінчилися патетичним зітханням:

— Ти навіть не знаєш, дорога Нінусь, навіть не підозріваєш, яке це щастя, що на твоєму шляху стрівся такий чоловік!

Почали обговорювати шлюбні справи.

Ніна сказала, що хоче тихо і скромно повінчатись у невеличкому коборовському костьолі, а тоді вони поїдуть на всю весну