Читати книгу - "Королівство шахраїв"

— Цитуючи одну велику біляву брилу м’язів: «Це протиприродно». — Її голос утратив своє радісне тепло. Дівчина мала просто сумний вигляд.

— Може, і так, — погодився Матаяс. — Хіба Корпуснійців не називають Орденом життя і смерті?

— Сила Гриші не повинна працювати таким чином.

— Ніно, — м’яко озвалася Інеж. — Через парем ти опинилася на межі смерті. Можливо, ти принесла щось звідти із собою.

— Що ж, гнилуватий сувенір.

— Чи, напевно, Джел загасив один вогонь і розпалив інший, — додав Матаяс.

Ніна зиркнула на нього краєм ока.

— Тебе вдарили по голові?

Хлопець потягнувся і взяв Ніну за руку. Вілан раптом відчув, що втручається в щось особисте.

— Я вдячний, що ти жива, — сказав фієрданець. — Я вдячний, що ти поруч зі мною. Я вдячний, що ти їси.

Серцетлумачниця поклала руку йому на плече.

— Ти кращий за вафлі, Матаясе Гелвар.

Легенька усмішка вигнула фієрданцеві губи.

— Не говорімо того, чого ми не маємо на увазі, кохана.

У двері легенько постукали. Тієї ж миті всі потяглися до зброї. Кольм закляк на своєму стільці.

Бреккер знаком наказав йому залишатися там, де він був, і тихенько підійшов до дверей. Визирнув у вічко.

— Це Шпехт, — повідомив він. Усі розслабилися, і Каз відчинив двері.

Усі мовчки спостерігали, як Каз зі Шпехтом поспіхом шепотілися; потім капітан кивнув і знову зник у напрямку ліфта.

— Із цього поверху є доступ до годинникової вежі? — запитав у Кольма Бреккер.

— У кінці коридору, — відповів той. — Я не підіймався. Сходи занадто круті.

Не кажучи жодного слова, Каз вийшов. Якусь мить усі ззиралися, а потім рушили назирці, протиснувшись вервечкою повз Кольма, який зі сльозами на очах дивився, як вони йдуть.

Поки вони йшли коридором, Вілан зауважив, що весь поверх був присвячений розкоші кеттердамського люкса. Йому це здалося найгіршим місцем, де можна провести свою останню ніч, якщо він збирався померти.

Один за одним вони видерлися покрученими металевими східцями на годинникову вежу і штовхнули кришку люка. Горішня кімната була великою й холодною, майже все місце тут забирав механізм велетенського годинника. З його чотирьох циферблатів розгортався краєвид на Кеттердам і сіре передсвітанкове небо.

На південь від Чорного Серпанку здіймався стовп диму. Подивившись північніше, Вілан побачив Ґельдканал і човни пожежної бригади й міської варти, що оточили територію біля батькового будинку. Він пригадав шокований вираз батькового обличчя, коли вони приземлилися в центрі стола в їдальні. Якби Вілан не був такий нажаханий, міг би розреготатися. «Це сором зжирає людину без останку». Якби вони тільки підпалили й решту будинку!..

Віддалік у гаванях кишіли човни й фургони міської варти. Місто було помережане багрянцем міської варти, наче в ньому спалахнула епідемія.

— Шпехт каже, вони зачиняють гавані та зупиняють рейси трапних човнів, — повідомив Каз. — Вони запечатують місто. Нікому не вдасться потрапити всередину чи вибратися назовні.

— Кеттердам це не підтримає, — сказала Інеж. — Люди протестуватимуть.

— Вони не звинувачуватимуть Ван Ека.

Вілан відчув, як його злегка занудило.

— Вони звинувачуватимуть нас.

Джаспер похитав головою.

— Навіть якщо вони виведуть усіх піхотинців міської варти на вулиці, їм забракне людей, щоб перекрити місто й розшукувати нас.

— Забракне? — перепитав Каз. — Подивись-но ще раз.

Джаспер підійшов до вікна, біля якого стояв Каз: звідти розгортався краєвид на західну частину міста.

— Усі Святі й ти, тітко Єво, — задихнувся він.

— Що це таке? — поцікавився Вілан, визираючи у вікно.

На схід від Бочки, уздовж району Зельвер, рухався натовп.

— Це заворушення? — припустила Інеж.

— Більше схоже на парад, — заперечив Каз.

— Чому міська варта їх не зупиняє? — запитав Вілан, коли натовп людей безперешкодно просунувся від моста до моста, не зважаючи на барикади. — Чому вони їх пропускають?

— Імовірно, тому що так їм наказав твій батько, — пояснив Каз.

Коли юрба наблизилася, Вілан почув співи, скандування, барабани. Звучало все дійсно, як на параді. Натовп ринув через міст Зельвербридж, хлинув повз готель, прокладаючи собі шлях до майдану навпроти Біржі. Вілан упізнав ватажків демонстрації — це були члени банди Пекки Роллінза. Той, хто йшов попереду, був убраний у левову шкуру й начепив на голову корону з несправжнього золота.

— Голені Дурники, — зауважила Інеж, показуючи на людей позаду Десятицентових Левів. — А он там Ліддії.

— Пойнтери Гарлі, — додав Джаспер. — І Чорні Вістря.

— Усі тут, — підсумував Каз.

— Що це означає? — не зрозумів Кувей. — Багряні стрічки?

Кожен із членів демонстрації внизу мав на лівій руці багряну смужку.

— Їх призначено представниками, — пояснив Каз. — Шпехт каже, чутки вже ширяться всією Бочкою. Хороша новина: тепер ми всі потрібні їм живими, навіть Матаяс. Погана новина: якщо вони тепер дають премію ще й за шуанських близнюків, із якими ми подорожуємо, то Кувейове обличчя — і Віланове теж — нині також укриває міські стіни.

— І ваша Торговельна Рада так просто це дозволяє? — запитав Матаяс. — Ану ж вони вдадуться до мародерства або це заколот?

— Не вдадуться. Роллінз знає, що робить. Якщо міська варта спробує перекрити Бочку, банди вийдуть проти них. Тепер закон на їхньому боці, а Ван Ек має дві армії. Вони нас пришпилили.

Інеж різко втягнула повітря.

— Що? — запитав Вілан, але, глипнувши вниз на площу, він і сам зрозумів. У полі їхнього зору з’явилася остання на параді група. Її вів стариган у капелюсі з пером, і вони дерли пельку, каркаючи, наче ворони. Покидьки, Казова банда. Вони вийшли проти нього.

Джаспер вдарив кулаком по стіні.

— Невдячні мерзотники.

Каз нічого не сказав, лише дивився, як натовп тече повз готель; банди скупчувалися різнобарвними зграями, вигукували одне одному прокляття, радісно улюлюкали, наче було якесь свято. Навіть коли вони вже пішли, їхні крики ще висіли в повітрі. Можливо, вони промаршують аж до Ратуші.

— І що тепер станеться? — поцікавився Кувей.

— На нас полюватиме кожен піхотинець міської варти й головоріз із Бочки, аж поки не знайдуть, — відповів Каз. — Тепер із Кеттердама неможливо вибратися. Тим паче з тобою на руках.

— Ми можемо просто перечекати? — запитав шуанець. — Тут? Із паном Фахеєм?

Джаспер поклав руки на скло.

— Мій батько. Вони