Читати книгу - "Ми проти вас"

Сьогодні Відар приїхав у Гед в автобусі разом з іншими гравцями, його спорядження лежить у роздягальні, але самого гравця там нема. Відар одягає чорну куртку, піднімається на трибуну зі стоячими місцями, стає біля свого брата і кричить: «МИ ВЕДМЕДІ! МИ ВЕДМЕДІ! МИ ВЕДМЕДІ! З БЙОРНСТАДА ВЕДМЕДІ!».

Теему дивиться на Відара. Можливо, він хоче сказати молодшому братові, щоб повертався в роздягальню, нагадати, що на льоду його чекає краще життя. Але «Група» — це їхня сім’я, і цей клуб належить їм. Тому він лише цілує брата в голову. Столяр і Павук обіймають Відара зі стиснутими на спині кулаками. А тоді співають, іще гучніше й наполегливіше:

«Ми ведмеді! Ми ведмеді!»

* * *

Любов і ненависть. Радість і сум. Гнів і прощення. Спорт дає нам обіцянку, що все це ми отримаємо сьогодні ввечері, тому що таке під силу лише спорту.

З короткого боку трибун, на стоячих місцях уболівальників «Геда» також наростають голоси, і за якийсь час уже ніщо не може проникнути крізь цю звукову завісу. В їхніх вигуках чути зловтіху. Якщо потім, через багато років, запитати людей, які були тоді на трибунах, вони лише розгублено кашлянуть і пробурмочуть: «Ет, але ж так буває в хокеї… ніхто не хотів зробити щось недобре… просто всяке кричиш, коли розпалишся… ви й самі знаєте, як воно буває! Це просто хокей!». Так, просто хокей. Ми підтримуємо свою команду, ви — свою, і ми використовуємо найменшу слабкість, яку лише можемо знайти. Якщо можемо вдарити вас нижче пояса, то так і зробимо, знайшовши будь-що, чим вразимо вас, виведемо з рівноваги. Тому що ми прагнемо того самого, що й ви, — перемоги. Тому вболівальники на трибуні «Геда» співають найпростіше, найзліше і найогидніше з того, що могли придумати.

Найкращим гравцем «Бйорнстад-Хокею» колись був Кевін Ердаль. Він зґвалтував доньку спортивного директора, Майю Андерссон. Найкращий друг Кевіна, Беньямін Овіч, — гомосексуал. То що ми собі думали? Що вони не стануть про це співати? Ті, хто ненавидять нас?

Це не тисячі голосів, та й кричать вони здалеку, але на малій льодовій арені з низькою стелею через мовчання багатьох людей може здаватися, ніби всі кричать одні слова. Червона група підтримки розвертається до трибуни «Бйорнстада», до «Групи», і ричить: «Гоміки. Курви. Ґвалтівники».

Легко казати, що треба було просто ігнорувати. Не сприймати. Це ж просто хокей. Просто слова. Вони нічого не означають. Але заспівайте їх іще більше разів, вигукуйте ще голосніше, ще раз, і ще раз, і ще. Поки вони не вгризуться вам у голову. Сотня червоних рук показує поверх льоду на зелену групу підтримки. Слова відлунюють від стелі й гудуть між стінами. Знову. І знову.

«Гоміки! Курви! Ґвалтівники! Гоміки! Курви! Ґвалтівники!»

ГОМІКИ!

КУРВИ!

ҐВАЛТІВНИКИ!

39

«Насильство»

Петер Андерссон зі свого місця на трибуні чує ревіння. Намагається ігнорувати вигуки, але це неможливо. Він нагинається до ряду попереду, стукає Суне по плечі й запитує:

— Де Беньї?

— Він іще не з’являвся, — відповідає Суне.

Петер відхиляється назад. Ревіння гедських уболівальників злітає аж під дах, слова гримлять угорі, а відлуння, ніби кипляча олія, стікає вниз на Петера. Він хоче схопитись і закричати — байдуже що. Це ж просто якийсь клятий хокейний матч, і чого він тепер вартий? Чим Петер мусив пожертвувати заради цієї гри? На що наразив свою сім’ю! Доньку! Скільки було неправильних рішень, якщо його дружина хоче залишитися вдома, а син радше стане разом із хуліганами, а не біля свого тата? Якщо команда «Бйорнстад-Хокею» не переможе в цьому матчі після всього, що зробив Петер, тоді чого вартий він сам? Він зрадив свої цінності, поставив на карту все, чим дорожив. Якщо зараз клуб програє «Геду» — тоді все втрачено. Сприймати це якось по-іншому Петер не може.

«Гоміки! Курви! Ґвалтівники!»

Петер мовчки дивиться на гедську трибуну зі стоячими місцями, чує крик і прагне позабивати їх усіх і кожного. Якщо «Бйорнстад» сьогодні ввечері вирветься вперед, якщо в них буде шанс розбити цих людей і розчавити до останнього грама їхнє бажання завтрашнього ранку встати з ліжка, тоді Петер щиро сподівається, що його клуб не забере ноги з їхнього горла. Ні на секунду. Він хоче бачити, як вони мучаться.

* * *

Настає момент, коли практично кожен із нас мусить зробити вибір. Хтось навіть не завважує, коли це стається, у більшості випадків нам не дають заздалегідь планувати це рішення, але обов’язково настає та мить, коли ми обираємо саме той, а не інший шлях, а далі це має наслідки для всього нашого життя. Це рішення визначає, якими людьми ми станемо — і в чужих очах, і в наших власних. Можливо, Елісабет Цаккель мала рацію, кажучи, що той, хто відчуває відповідальність, не є вільним. Тому що відповідальність — це тягар. А свобода — це бажання.

Беньї сидить на даху прибудови собачого притулку і водить поглядом за падінням сніжинок на землю. Йому відомо, що матч уже почався, але він не з командою. Чому? Він не знає, що відповісти. Беньї ніколи не вмів виправдовувати чи раціонально пояснювати свої дії. Часом він витворяє паскудства інстинктивно, часом стримується від цього з тієї ж причини. Іноді нічим особливо не переймається, а буває — аж занадто.

Біля Беньї на даху сидять його три сестри — Адрі, Катя і Ґабі. Унизу, на нестійко запханому в сніг стільці, сидить їхня мама. Заради своїх дітей вона могла зробити — та й робила — практично все можливе й неможливе, але перспектива лізти по драбині, щоб всістися на крижаному даху й намочити всю дупу, виходить за всі межі.

Сім’я Овіч завжди обожнювала хокей, хоч у цій грі їм подобалося не одне й те саме. Адрі любила і грати, і дивитися матчі, Катя любила грати, але їй не хотілося бути глядачем, а от Ґабі ніколи не грала, а дивилася гру тільки тоді, коли грав Беньї. Мама завжди роздратовано запитує: «Нащо вам три періоди? Хіба недостатньо двох? Ці люди взагалі не вечеряють?» — але якщо назвати їй дату матчу, який