Читати книгу - "Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни"

— Ми собі з воєнними домовилися, як ділитимемо «нуль»і все — і воюємо. Зрештою, і війсь­ковим будь-якадопомога ніколи не зайва. Ну це ж додатковий автомат чи ґвинтівка на твою користь. Вони тільки раді були нам, ну але ж узгоджували з ними умови всі, все по-чесному: вони ж фактично тримали фронт на своїх плечах. Отак ми воювали. В Англії нам там дали непогану військову базу (Адам навчався в Букінгемському університеті Великої Британії, — ред.). А вона після своєї служби в батальйоні втікала до нас — на «нуль», по суті, у «самоволку». Ми з нею працювали з різними бригадами й на різних ділянках фронту... О, та де ми лиш не були з 2014-го: від Щастя, Дебальцевого й до Авдіївки та Зайцевого... розумієте, так? То все «гарячі точки». Але вона цього хотіла.

Спершу Аміна бралася на фронті за всю роботу, яка потребувала рук. А невдовзі пройшла навчання на снайпера й оператора ПТУРа й гранатометника. Вона навіть закінчила заочно Одеську військову академію (факультет високомобільних десантних військ), аби бути регулярно на передовій.

Адам хотів вберегти Аміну, але ще до війни вони уклали такий усний договір: свого часу Аміна погодилася вийти заміж за Адама за єдиної умови — якщо він їхатиме на війну, то візьме її з собою. Адам не зміг не погодитися. І на Донбасі вони стали снайперами-напарниками: виходили на найгарячіші відрізки фронту й, чергуючись, виглядали ворога. Про цю пару відчайдухів дізналося півсвіту. Це радше статус знаменитих наздогнав їх, а не вони гналися за тим, аби їх упізнавали.

Звісно, подружжя не викладало в мережу фото з позицій, будучи там, не «світили» геолокацією, і не вихвалялися своїми жертвами й влучаннями. Вони тихо відпрацьовували, а за якийсь час після виходу могли ви­класти фото з ґвинтівкою, «відпрацювали». Адам смієть­ся і каже, що часом упізнаваність їм була «на руку», у першу чергу — Амінина. Хлопці на блокпостах бачили жінку-воїна в хіджабі й пропускали їхнього позашляховика навіть пізньої ночі й без місцевого пароля. Аміна з Адамом їхали на завдання.

Вони працювали багато й переважно лише вдвох: годинами розмовляли, щось аналізували, над чимось роздумували, щось пригадували й навіть щось планували. Часто Аміна коли присідала відпочити, то опиралася на дерево й дивилася в небо, цитуючи вірші Горького й Ахматової. А коли пам’ять підводила, то заглядала в телефон, усміхалася чоловіку й продовжувала читати вірші.

— Аміно, відпочинь, поспи, кохана...

— Чекай, ще один тобі прочитаю і приляжу.

І Аміна знову читала вірші.

Зараз Адам часто перечитує ті вірші, які лишилися в її телефоні, ті вірші, які вона любила цитувати на позиції. Він часто дивиться відео з його Аміною, де вона сміється, читає, підспівує або стріляє. Адам усміхається — це все його спогади про неї. Вона часто говорила, що хоче повернутися після війни на Донбасі в Чечню. Тепер Адам хоче спробувати виконати цю місію сам. І тут, і в Чечні.

— Ми прийшли боротися сюди проти єдиного ворога українців і чеченців: цей ворог напав на нас, а тепер і сюди прийшов. І піде далі, якщо його не зупиняти. Розумієте, оті ж усі виродки  — Гіркіни-Мотороли — вони ж і в нас були. Та й взагалі, безміру найманців російських, тут на Донбасі, ну, вони ж із Чечні, це «кадирівці», які за крихту з барського столу прийшли вбивати людей.

Але крім оцього спільного ворога, Аміна відчувала і свій український патріотизм: той, який вона відчула в Києві, але про який так мало знала в Одесі.Вона розправила крила і почала дихати вільніше саме під час Революції Гідності. Аміна не раз казала, що справжню Україну можна було відчути на дотик якраз на Майдані. А потім та вся українськість, увесь патріотизм, перебазувалися на фронт — у ряди добровольців, які «атакували» військкомати й долучалися до добробатів.

— Там, на Луганщині, половина людей говорить українською, та ж вони українці, — не раз з надривом говорила Аміна чоловікові. — Але ж ця клята пропаганда... Мені боляче... боляче, бо відбирати шмат тебе, коли ти слабкий — то низько. Росія забрала шмат України, коли вона була найслабшою. А тепер зазіхнула на більше. Не віддам!

Вони ніколи не приховували своїх облич і не соромилися говорити в очі. Вони були готові, що ворог підповзе надто близько. А ворог боявся їх так, що не наважився зустрітися на війні: він чатував на них в тилу, коли Адам з Аміною мали хвилини перепочинку. Ворог замахнувся, але першого разу Аміна врятувала Адама від смерті, випустивши кулю в кілера.

— Після цього ми завжди були в бронежилетах, завжди озброєні. Ми ж розуміли, як знищили свого часу Коновальця і Бандеру, ми були напоготові. Але Аміна таки пішла. Пішла як воїн — як вона мріяла піти... Але я йтиму далі до кінця тепер за обох. Ми поверталися того разу додому затемна й в тихому місці перед поворотом почалася різка стрілянина: п’ять куль моя Аміна взяла на себе, одну в голову. Я дав по газах, щоб проскочити те місце, але це була справа кількох секунд, як машину — в решето. Швидка їде довго, я це знаю по своєму першому пораненню. Наша машина вже була не на ходу. Але я викликав 102-103 — все за правилами.

Адам сидів біля розстріляного позашляховика з перебитою ногою і тримав на руках кохану. Він був майже певен, що їх прийдуть добивати. Але вбивці злякалися і втекли. Аміна стікала кров’ю в Адама на руках, згасала перед його очима. Адам сягнув рукою до свого невеликого наплечника, витягнув аптечку й почав шукати бодай щось кровоспинне — «целокси», джгути, турнікети. Але вони не допомагали.

Зведення новин

Від початку доби бойовики 4 рази обстріляли із піхотного озброєння позиції української армії. Втрат серед українських воїнів немає.

Про це повідомляє пресцентр штабу АТО.

На залізничному переїзді біля селища Глеваха Київської області невідомі обстріляли з кущів автомобіль Аміни Окуєвої, вона загинула.

Про це повідомив Антон Геращенко у Фейсбук.

31 жовтня 2017 року

Російський правозахисний центр «Меморіал» оновив список політв`язнів у Росії — на сьогоднішній день 117 прізвищ.

Про це повідомляє офіційний сайт центру.

1 листопада 2017 року

На Донбасі в ході антитерористичної операції загинув доброволець