Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

600 вподобайок! О_о
Дякую всім вам :)
Знову не анонсоване, але вже точно останнє позачергове оновлення на честь гарного числа. Тому що опівночі буде останнє планове, після якого почнеться друга частина цієї, сподіваюсь, захопливої історії. Дякую, що читаєте ^_^
___________________

Від усвідомлення небезпеки, що може загрожувати привиду, мені стає по-справжньому страшно. Настільки, що я не витримую, встаю з крісла та обережно, навпомацки, наближаюсь до Ліама. Торкаюсь підлокітника його крісла, натрапляю на долоню, і тонкі крижані пальці наступної ж миті переплітаються з моїми.

Вони ледь помітно тремтять. Це додає мені сміливості та впевненості у правильному напряму дій. До того ж, привид трохи відсуває крісло від столику, в очевидному натяку на бажаний напрям мого переміщення.

Відпустивши долоню некроманта, я роблю крок і боком сідаю йому на коліна. Обвиваю руками шию та притискаюсь щокою до ключиці — і відчуваю крижані обійми на талії та грудях.

— Ти… — в такій зручній позі я нарешті поставити запитання, від відповідей на які напевно залежить подальша перспектива хоча б якогось примирення батька з сином. — Не намагався поговорити з ним? Я маю на увазі… вже після смерті. 

— Ні, — лунає холодна відповідь. — Я не хотів його ні бачити, ні чути, ні тим паче розмовляти з ним. Хоча він все ж приходив сюди, два чи три рази…

— І… що він робив? — наважуюсь на наступне запитання, підбадьорена відвертістю на попереднє.

— Довго-довго стояв перед моїм портретом внизу.

Ця відповідь… дає надію. Якщо Астарду було байдуже, то нащо би йому тоді приходити сюди, як не в пошуках можливості… Поговорити? Попросити вибачення? Пояснити, чому все склалося саме так, а не інакше?

Думка, що весь цей час майоріла на самому краю мого розуму нарешті дає себе спіймати. А слідом приходить запитання, відверта відповідь на яке стала би підказкою до розгадки ставлення архімага до свого сина та ситуації загалом. Звісно, якщо Ліам дійсно скаже правду, не викривлену його власним сприйняттям і ставленням до батька.

— А що він при цьому відчував? — обережно запитую я. — Я ж пам'ятаю, ти можеш вловлювати почуття та емоції, пов'язані з тобою.

— Так, можу, — за рухом шиї здогадуюсь про легкий кивок привида. — Я відчував його розчарування. 

Заплющую очі від розуміння: якщо це правда, то схоже, що марно сподіватися на їхнє примирення. Та все одно намагаюсь не здаватись так швидко.

— А на початку? Коли тільки-но став привидом…

— Не знаю, — неохоче визнає Ліам. — Чужі емоції та почуття були ще тим калейдоскопом, і мені довелося витратити час, щоб навчитися вирізняти, що й від кого надходить. А коли таки навчився… Я не відчув нічого, окрім розчарування, в ньому хіба що трохи жалю та смутку, — в голосі привида знову бринить злість. — Але я не бажав з ним розмовляти. Все те, чим Астард міг завдати мені болю — він вже зробив. І, як завжди, виконав це просто бездоганно, інакше у нього й не виходить.

В останній фразі до злості додається ще й болісний сарказм.

— Він вочевидь на щось чекав. Не знаю, на що… — виплеснувши емоції, Ліам говорить вже спокійніше: — Можливо, що я не витримаю і заговорю чи вдарю першим. Сказати по правді, мені дійсно хотілося викинути його геть, а потім зачарувати вікна, двері, прилеглу територію, та хоча б і весь Фейт на негайний відсіч йому при будь-якій спробі з'явитися поблизу…

— Але ти цього не зробив, — зауважую я. — Чому?

— Тому що я знаю його слабке місце, — тон, яким промовляє це привид, мені відверто не подобається. Зловтіха. — Астард не любить, коли його діям чи словам не приділяють належної уваги. На його думку, звісно.

На це я можу лише тихо зітхнути. Два впертюхи. Складно все це, надто складно — принаймні, зараз. Можливо, завтра зранку, на ясну голову, мені вдасться все розкласти по поличках та подумати, як би все-таки підштовхнути батька й сина до відвертої розмови — і, бажано, без неприємних наслідків для когось з них. А зараз…

А зараз, схоже, врешті-решт настає моя черга розповідати. Та не встигаю я зібратись з думками й вирішити, з чого розпочати свою розповідь, як привид міцніше притискає мене до себе.

— Гадаю, тобі варто відпочити, — прохолодні губи торкаються мого чола. — І мені — теж.

— А я…

— Не зараз.

— Тоді можна ще одне питання? — виривається у мене. 

У відповідь чую тихе зітхання і коротке:

— Можна.

Кілька секунд вагаюсь, чи варто про це взагалі питати. Не вірити впевненості Ліама у мене причин немає, але…

— Чи може бути так, що ти все-таки не його син?

Мимоволі напружуюсь в очікуванні спалаху злості чи виплеску болю. А натомість чую м'який сміх.

— В тому, що я — його син, немає жодних сумнівів, — з м'яким смутком відповідає Ліам, притиснувшись щокою до моєї маківки. — Інакше б я не зміг увійти до його бібліотеки задовго до того, як він сам мені це дозволив.

Мені доводиться витратити кілька секунд на усвідомлення змісту відповіді.

— М-м-м… Вона була зачарована?

Я мимоволі пригадую, як Ріхард змінював захисні чари, щоб надати доступ до своїх книжок і мені.

— Звісно, — в голосі привида чути усмішку. — Чари були дуже сильними та вузьконаправленими, для них він використав власну кров. Це я зрозумів пізніше, коли розпочалося навчання. Найпростіше обмеження, але дуже ефективне, коли у тебе немає кровних родичів, що звикли пхати свій ніс, куди не слід.

Ліам зітхає і додає:

— В Астарда таких не було… Взагалі нікого не було. Окрім мене.

Помилка чи навмисно залишене мовчазне підтвердження? Я розумію, що ще трохи — і у мене просто розболиться голова від усіх цих протиріч.