Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

— Тому, коли вони прийшли, я був готовий, — рівно продовжує некромант. — Вони потягли мене на берег озера. Розірвали живіт, видерли нутрощі. А потім, щоб вже точно не вижив, — Ліам несподівано видає нервовий смішок, — скинули тіло у воду.

Яка страшна смерть. Разом з усвідомленням того, що довелося перенести Ліаму, я відчуваю, як по щоках течуть сльози. 

— На щастя, я помер ще на березі, тому отримав можливість оговтатися у новій формі та поспостерігати за всім цим… зі сторони. І щойно вони дали моєму тілу спокій, почав мстити. Вбив двох, третій встиг втекти. Його я вистежив пізніше.

Мене тим часом вже просто трусить від жаху. Ховаю обличчя у долонях.

— Тепер ти розумієш, чому я не хотів, щоб ти все це побачила на власні очі? — тихо запитує привид, і я відчуваю швидкоплинний прохолодний дотик до прикритого сукнею коліна.

— Так, — через силу мені вдається опанувати себе, вчепитись в підлокітники та навіть доволі спокійно відповісти. — Але я не розумію, чому взагалі мала це побачити. Я ж тобі не дружина.

Як би мені не хотілося утримати рівний тон, в останніх моїх словах все одно відчувається гіркота.

— Не дружина, — погоджується Ліам, — але наречена. З огляду на те, що ми вже… кохалися, і неодноразово, нині наш зв'язок анітрохи не слабший за шлюбний. Хоча… — задумливо тягне привид. — Тут ми маємо доволі цікавий парадокс. Є шанс, що ти б нічого не побачила, якби заснула на березі, адже печатку отримала вже після моєї смерті… Та все ж я волію виключити навіть щонайменшу ймовірність такого кошмару для тебе.

Навіть мимовільна радість від небайдужості Ліама до моїх почуттів не здатна перебороти тінь пережитого ним жаху, що стискає моє серце. Мені відчайдушно хочеться торкнутися привида, знайти розраду в його обіймах, але при цьому я розумію — йому самому було значно гірше. Страшніше. Самотніше.

Ну а слідом на думку спадає те, що далі настане вже моя черга розповідати. Теж нічого приємного. І щоб хоч трохи відтягнути цей момент, я малодушно вирішую ще трохи покопирсатися в душевних ранах Ліама.

— Я правильно розумію, що з усіх можливих варіантів врятуватись, звернення по допомогу до Астарда ти навіть не розглядав? — ховаю власний страх за гіркою іронією.

— Чому ж… — таким самим тоном відповідає мені привид. — Я до нього звернувся. Одразу, тільки-но архімаг-демонолог пішов геть, відіслав Астарду магічного посланця з листом. Я хоч і гордливий самолюбивий покидьок, та все ж не настільки дурень, щоб не розуміти, наскільки тривожна й небезпечна ця ситуація.

Яскраво уявивши, наскільки болісним для Ліама могло бути рішення поступитися власною гордістю, щоб звернутися по допомогу, я мимоволі закушую губу. Наступні слова некромант промовляє з відчутною гіркотою:

— Та все виявилось марним. Він нічого не зробив, щоб запобігти тому, що сталося далі. І навіть відповідь не надіслав.

Така мовчазна відмова в цій ситуації виглядає дивно. Чи не могло це бути трагічним збігом обставин?

— А ти впевнений, що він отримав твій лист? — обережно запитую я.

— Впевнений, — мені прямо-таки ввижається гірка посмішка привида. — Отримав і одразу прочитав, я відчув момент, коли він зламав печатку та розгорнув лист.

Тоді не розумію. Чому? Навіщо?

Вочевидь, між цими двома накопичилося чимало образ та недомовок, але полишити власну дитину в біді, коли вона відкрито просить про допомогу?..

В голові не вкладається.

— Я не розумію, — хитаю головою. — Як так… взагалі можна було вчинити. Навіть якщо припустити, що він тебе не любив… Він же стільки сил та часу вклав у твоє навчання!

— Насправді все просто, — з голосу Ліама знову зникають емоції, а очі в темряві спалахують настільки яскраво, що я змушена відвести погляд. — Він мене використав. Виконавець бажань став принадою для божевільного архімага, а моя загибель — довгоочікуваним приводом для його звинувачення та страти. От і все.

Що далі я слухаю, тим моторошніше мені стає. Якщо все дійсно так, і Астард все ж любив свого сина, то такий його вчинок можна розцінити як найстрашнішу жертву, яку тільки може принести людина заради блага інших. Якщо ж архімаг-некромант не відчував прив'язаності до Ліама — то це може означати не менш страшну розважливість від початку і до самого кінця.

І я навіть не знаю, який з цих варіантів болючіший для привида, що сидить у сусідньому кріслі.

— Про звинувачення, вирок і страту я дізнався пізніше, коли трохи звик до нової форми та почав шукати того архімага, — несподівано захриплим голосом додає Ліам. — Астард навіть в цьому виказав мені зневагу та показав свою байдужість.

— Тобто?..

— Тільки-но вирок було винесено… Заочно, звісно, адже звинувачений на суд так і не явився, — до гіркоти в голосі привида додається злість: — Астард першим знайшов того демонолога. І не просто вбив, а остаточно знищив його розум, розщепив залишки душі, спалив тіло і розвіяв попіл.

Отже, Ліам вважає це проявом байдужості. На мою ж думку, це більше схоже на спробу виплеснути біль та розпач. Звісно, за умови, що ця історія не була холодним розрахунком від самого початку.

— Він позбавив мене можливості помститися за перенесене, розумієш? — тихо запитує некромант. І, не дочекавшись моєї відповіді, додає: — Настільки відкриту зневагу я йому пробачити вже не зміг. Притому, я впевнений — Астард знав, що мені вдалося затриматися тут. Він — один з найдосвідченіших мисливців за привидами та дуже тонко відчуває присутність мерців, що залишилися в реальному світі.

Розповідь про минуле викликає у мене тривогу стосовно майбутнього. Якщо Астард, архімаг-некромант і мисливець за привидами, вирішить звільнити цей світ від присутності Ліама… Наскільки велика ймовірність того, що це йому вдасться?