Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

- Най би їх пранці з'їли... А я ще й подумав, чого ніхто з хлопців не зустрічає нас. А воно ось як…

- Якщо перебита вся варта, - мовив Миртаг і обличчя гмура наче посіріло на мить. - то Гассарат ні про що не дізнається, аж поки не надішле нову зміну. Коли ви сказали тут пройшли ті чорти?

- Вчора, надвечір. 

- Так, сходиться. Але ж хто міг розказати Едасу про перехід? Вампіри не знають входу, а крім них, Едасу і нас - по цю сторону гір немає нікого. 

Я знизав плечима. 

Миртаг і Долган залишили повідомлення для зміни варти, яку надішлють за п’ять днів, як вони зауважили. Ми допомогли їм скласти тіла полеглих і Родосвіт прочитав над ними молитву Ір’є. Гмури не молилися, але забороняти братові не стали.

Мене знову затіпало, як я побачив тіла. Але не від жаху, не від страху. Від злості, тупої, але сильної, що стукотіла у скронях. Скільки ще люду має полягти через цих пихатих ельфів?!

Ми вже збиралися сісти на санчата, коли я почув з лівого коридора гиготання і тупіт ніг. Коротесеньких, з копитцем на кінці. Я зітхнув, подивився на суцільний камінь, яким здавалася скеля позаду мене. Назад ходу не має. 

- Сто чортів тобі в печінку, знову хітніки! - майже простогнав крізь сціплені зуби Родосвіт. А я процидів:

- Дай мені той арбалет.

- Бігом до Миртага! - звелів Долган, - їх забагато! Ми не впораємося! 

- Мені потрібен ще час, щоб запустити копильчаки! - гаркнув Миртаг і продовжив вовтузитися спереду санчат. Долган прикрикнув щось на своїй скрипучій мові, але настояв щоб ми з братом залізли до кам’яних саней. За мить ми завмерли в очікуванні нападу: я з арбалетом, Родосвіт - з луком.

Хітніки висипали до зали так густо, що на мить мені здалося, що то вода затопила собою підземелля. Але то були малі чортенята, що вмить помітили нас. Проте, жодної ознаки Едасу з ними. Перевіряти, чи вони не замикають стрій, не хотілося.

Я знав, пострілів у мене небагато. Тож не стріляв поки чорти не дісталися ближче до нас. Перший, другий, п’ятий, десятий. Брат витіснив мене з найближчого краю, стріляв скільки зміг, потім дістав короткого меча й прийнявся рубати немертвих наліво й направо. Долган долучився до нас зі своїм топором. 

Я зробив постріл, другий. Але у морі чортів то було несуттєво. Коли я був на межі паніки, Миртаг нарешті запригнув у сані й заволав:

- Тримайтеся!

Сані рушили з місця майже миттєво, й потягли нас далі від хітніків. Перед ними не було жодного лошака, чи будь-якої іншої тяглової сили, але вони жваво рухалися подалі від ворога. Я бачив, як чортенята кинулися наздоганяти, але зі швидкістю саней їм було не впоратися. А потім дорога забрала вище і хітніки залишилися позаду. Прохолодний вітерець дмухав в обличчя, але сказати куди ми рухаємося я не міг - було занадто темно, а смолоскипи ми втратили підчас бійки.

- Що це за магія? - вихопилося в мене.

Миртаг посміхнувся тільки, але мені не відповів. Натомість сказав вже не таким веселим голосом:

- Хотів би я знати звідки в Мертвому Перевалі водиться немертві.

- Едасу, - відказали я і Родосвіт водночас, наче це було відповіддю на все, втім гмурам того вистачило.

- Але хто сказав їм. Ці шляхи…гмури охороняли ці проходи вічність, ще з тих часів, коли континентом не мандрував ніхто, крім духів. 

- Тож знайшовся той, хто продав Едасу таємницю проходів. 

Гмури загиготіли. Я потупився й сподівався, що у темряві не видно як прилила до обличчя кров.

- Гмури…ахахах…продали таємницю…оце ти бовкнув, малий!

- Ой не можу, гмури продали таємницю!

Вони ще деякий час сміялися, але Родосвіт вступив у розмову:

- Але ж якимось чином Едасу прознали про ці тунелі. Тож, гмурські стежки більше не такі безпечні…

- Так, але…це не міг бути гмур. А більше ніхто про них не відає.

- Чому? Чому це не міг бути, ну...гмур?

- Таємницю dohdpas, Мертвого Перевалу, знає лише той, кому її довірив особисто Дух Гір. 

- Тобто?

- Він ніколи не помилився ще у жодному гмурі. 

- Хочете сказати, что дійсно існує… - почав я, але замовк. Пригадав власне хрещення. - Тобто, той хто відає тайну прохода і передав її Едасу, мав зрадити Духа Гір?

- Точнісінько так. І смерть цього вилупка була болісніша за будь-що, що ти б зміг собі уявити.

- Смерть?

- Дух Гір не виносить зрадників, - відрізав Миртаг. - Жодний гмур не вчинив би таке.

Я не став сперечатися, відвернувся й наважився виглянути за борт саней. Як і гадав, там була суцільна темрява, проте пуста, наче навколо нас не було нічого, навіть стін.

- І як далеко ці проходи досягають? - спитав я, навіть у темряві відчувши простір. 

Долган відповів:

- Ними можна пройти весь Гортмрат з півночі на південь.