Читати книгу - "День падіння з висоти., Лія Серебро"

-Вероніка!!! Твою матір!!! Мию посуд і розумію, що в тебе тече окріп, а ти пів години вже як не виходиш!

  Його рука простягнулася за шторку і вимкнула кран із гарячою водою. Він потягнувся за рушником, відсунув штору і схопив мене, закутавши в нього.

-Що... Що ти робиш??? - обурилася я.

-Вероніка!!! Подивися на мене! - він поплескав мене по щоках. - Отямся! Ти пів години під окропом простояла! Господи! Не думав я, що все так запущено!

  Я відсторонено похитала головою і помітила в дзеркалі пунцово-червоний колір обличчя та шкіри.

-Ну опіку не повинно бути, але ще трохи і ти б знепритомніла! Ти що зовсім нічого не відчуваєш? Ти ж як рак червона! Зварити себе живцем вирішила?

  Я дивилася на нього очима, в яких поступово наливалися сльози.

-Я й справді не відчувала, що вона гаряча...

-Випий води... Це шок із тебе виходить! Це нормально! Але чорт! Ну ти й налякала мене! Миколо! - крикнув він суворо. - Не входь поки що сюди, побудь у дитячій!

-Вам погано знову? - запитав він дзвінким до болю голосом.

-Зараз тітці буде добре! - заспокоїв він племінника.

-Ми вже й поїсти встигли, поки ти там себе варила! Ну й дивовижна ти! Тримай! - він простягнув мені виделку, на якій було наколото два пельмені. - Відкривай рот! - протягнув він.

  Я слухняно відкрила рот і стала поїдати з його подачі пельмень за пельменем. Він годував мене з виделки, а я не відводила вдячного погляду і поступово поверталася в реальність.

-Молодець! - похвалив він мене, немов маленьку дівчинку чи ще одну племінницю під опікою.

   Я мовчки подякувала йому кивком голови, зітхнула і позіхнула так солодко, відчуваючи повальну втому, відвернулася на бік, згорнувшись калачиком у кріслі-гойдалці, і сил моїх тримати повіки відкритими більше не було.

   Богдан ще деякий час присів зі мною поруч і статечно поплескував мене по плечу, закутаному в плед, щоб я безтурботно змогла заснути міцним сном, який відновлює мене. Його поплескування я відчувала, немов обійми. Тепла, дружня колиска обіймів, так необхідна мені. Перша ніч повноцінного сну. Хоч він і лаявся на те, що я мимоволі перебувала під окропом близько півгодини, але на мені це позначилося лише позитивним чином.

   -Підйом! - розбудив мене бадьорий голос Ніколайчука, а Коля підбіг і всунув мені під подушку маленького ведмедя.

-Коля, не чіпай тітку! Дай їй прокинутися і увійти в цей день із гарним настроєм! - зробив жартівливим тоном зауваження Ніколайчук.

-Та нехай! - дозволила я, але все ж я досі не наважувалася заговорити з ним. Мені здавалося, що я в мить збожеволію, якщо почну спілкуватися з цією дитиною. Він був хоч і доросліший, але його ім'я, зовнішність, мені нагадували про мого сина.

   Я міцно заплющила очі.

-Спасибі! - пробурчала я і відвернулася носом до стінки.

-Що плануєш робити сьогодні? - не відставав від мене Богдан, а моя спроба бодай ще півгодини поспати розвіялася тієї самої секунди, як він підійшов до мене з великою кружкою кави.

-Ого! - здивувалася я. - Прямо відро кави!

-Пригощайся! - добродушно вимовив він.

-Коли можна буде отримати мені паспорт? - запитала я, сьорбаючи гарячу і зовсім не міцну каву.

-Тижня за два, а може й швидше... - припустив Ніколайчук.

-Було б добре... Треба на розлучення подати. І я подумала, якщо ти поїдеш туди зі мною, я хочу забрати деякі речі, то він не зачепить мене. Мало того, я думаю, його й зовсім там не буде...

-Пароль від того клятого залізного паркану знаєш? А якщо ні? Лідія, найімовірніше, вже випарувалася звідти. Хто відкриє то цитадель вашу?

-І справді! Але можна спробувати!

-Не варто розсіюватися зараз через дрібниці. Речі які треба купимо. Тобі треба оговтатися, відійти від горя і щоб голова добре запрацювала.

-І тут ти маєш рацію... - погодилася я. - Треба мені на роботу влаштуватися. Не сидіти ж у тебе на шиї.

-Від кількох днів я не збіднію і нічого не трапиться. Протягнемо якось! - підморгнув Ніколайчук. - Але все це тоді, коли стане зрозуміло, що ми знайшли управу на твого чоловіка, що він у нас на гачку і що ти в повному порядку!

-Сьогодні, що робимо? - уточнила діловито я.

-Якщо в тебе немає планів, то пропоную тобі посидіти з племінником, поки я зроблю деякі справи! - запропонував несподівано Ніколайчук.

   Я болісно поморщилася і помасажувала міжбрів'я.

-Тяжко? Так? - зі співчуттям запитав він.

-Що ти маєш на увазі?

-Ну... Мабуть, він тобі про сина нагадує?

-Напевно... - зітхнула я, не бажаючи розповідати йому про всі подробиці моїх переживань.

  Він уважно подивився на мене.

-Боюся сказати щось зайве, аби не образити тебе... У твоїх очах стільки болю. Якби ти тільки бачила!