Читати книгу - "Закоханий з Едемії, Юрій Гурін"

Попереду на закоханих чекали 3 дні вихідних, і Мирослав запропонував з’їздити за місто на одну із численних баз відпочинку, що на річці Десна. Ліда, як і завжди, радо підтримувала будь-які ініціативи, пов’язані зі зміною обстановки й чимось новеньким.

Не зважаючи на свято, база не була переповнена. Розмістившись у своєму номері і залишивши речі, вони пішли знайомитися з принадами настільки розрекламованої, майже нової бази відпочинку. І дійсно, зручні доріжки, вимощені з плитки і каменю, а також неймовірна кількість різноманітних хвойних дерев навіть на початку весни робили цю територію оазою спокою та комфорту.

Нагулявшись досхочу, Ліда подалася на усілякі СПА-процедури, а Мирослав спочатку сходив на масаж, а потім у свою улюблену фінську сауну. Вечеря промайнула в пристойному ресторані з живою музикою. Цей вечір прикрашав хтось зі співаків різноманітних талант-шоу, які, звісно, ні Ліда, ні Мирослав не дивились, оскільки вже давно відмовилися від телевізора, але пісні і стиль музики гармонійно вписались, і сам антураж закладу припав до смаку публіці, яка здебільшого складалась із таких же молодих і не дуже закоханих парочок.

Останніми днями Ліда добре спала. От і сьогодні після ресторану та різних СПА вона майже одразу заснула. Мирослав ще трішки посидів у кріслі на балконі, а потім заснув міцним сном, викликаним, з одного боку, весняним авітамінозом, а з іншого — насиченого подіями життя і змінами, що з ними пов’язані.

Цієї ночі йому снилися дивні сни, якісь його друзі, яких він ніколи не знав, вони йому щось розповідали і сміялися з його реакції, потім він ніби прокинувся. У нього виникла дивна потреба кудись йти. Він поглянув на Ліду, та солодко спала, Мирослав одягнувся та вийшов із кімнати.

Охоронець позіхав, додивляючись власні сни. Мирослав проходив хол і годинник перед вхідними дверима вказував на час 3:15 ночі. У готелі всі спали, і жодне з вікон не видавало ознак активного життя. Вхідні двері були незамкненими й Мирослав, вийшовши з будівлі, спочатку пішов головною дорогою, а потім завернув у напрямку річки. Чому він туди йшов — він і гадки не мав.

Через декілька сотень метрів, майже за межами бази, він помітив три постаті. «Чекай-но, це ті типи з мого сну?». Вони також сміялися і були абсолютно несхожими на земних мешканців.

— Нарешті, ми вже зачекались, — промовив один, схоже, головний.

Серед них була одна дівчина і двоє чоловіків. Це він зрозумів по манері триматися і розмовляти, бо зовні майже неможливо було їх відрізнити одне від одного.

Дівчина одразу звернулася до приятеля:

— Поверніть йому пам’ять, він нас не розуміє і навіть не здогадується хто ми такі.

— Ліме, прокидайся, — промовив той.

Після цього слова почало відбуватися щось дивовижне. У пам’яті з шаленою швидкістю почали з’являтися різноманітні картинки з минулого життя. «Це ж мої найліпші друзі дитинства, мене звати Лім і я — з планети Едемія».

— Друзі! Ви прилетіли по мене! — Лім почав пристрасно обнімати друзів дитинства та згадувати геть усе.

— Ліме, ти можеш повертатися до Едемії, — весело заявила Раян. — Усе, твоя місія закінчена. На тебе уже всі зачекались, — обнімаючи його, продовжувала Раян.

— Друзі, я такий радий вас бачити! А скільки минуло часу з моєї подорожі? — поцікавився Лім.

— Ти що забув? Нас на місяць відправили.

— Ого, мені зараз 30 років, а на Едемії минув лише місяць…

Лім ошелешений новиною шукав хоч якесь раціональне пояснення усьому, що тут відбувається, але спроби були марними. Поряд були найліпші його друзі — Раян, Йоні і Заг, яких він знав із самого дитинства і чудово пам’ятав, як кожен із них обирав планету, на яку мав полетіти.

В Едемії існувала традиція, досягши повноліття, летіти на іншу планету, щоб у подальшому, зрілому віці, цінувати ту, на якій живеш, а саме Едемію — найліпшу планету у Всесвіті.

Ліму випала Земля, про яку він нічогісінько не знав і яка була не найліпшим варіантом серед інших. Повертаючись на Едемію, зореліт почергово забирав едемців із різних планет, якраз черга прийшла й до Ліма.

— Чекайте, друзі, я не можу, — Лім якось змінився на обличчі.

— Що ти не можеш? — захвилювалася Раян.

— Не можу зараз повернутися додому.

— Ну чому? — знову поцікавилася Раян, кладучи руку на його плече.

— Здається, я закохався.

— Що ще за дурниці, тобі мало кохання вдома?

— Тут воно геть інше. Друзі, не гнівайтеся. Я вас усіх дуже сильно люблю і сумую за домом, але тут я знайшов щось не менш цінне, а можливо, навіть більш цінніше. Річ у тім, що, живучи на найліпшій планеті у Всесвіті, ми не можемо оцінити справжні почуття так сильно, як тут. На нашій планеті усі одне одного люблять і це є нормою, наприклад, як день і ніч. А ви уявіть цінність ранку, коли пів року або й більше одна суцільна ніч… Тому вирішено, я залишаюсь. А дома скажете, що повернуся місяців через 2.

Раян не вірила в почуте й майже заплакала.

— Друзі, давайте його заберемо, я страшенно за нього хвилююсь, — продовжувала наполягати Раян.