Читати книгу - "Все те незриме світло"

— Твій дід тобі це показував?

— Що це?

— Пташки. Пташки, пташки, пташки.

Надворі туди-сюди літають набої.

— Ми маємо спуститися нижче, — говорить вона.

Але якусь мить вони не ворушаться.

Куріпка каліфорнійська.

Баклан звичайний.

Пелікан великий.

Вернер і досі бачить Фредеріка, що стоїть на колінах біля вікна, притиснувши носа до скла. Маленька сіра пташка скаче з гілки на гілку. «На вигляд непоказна, правда?»

— Можна я візьму собі сторінку?

— Звісно. Ми скоро підемо, так? Коли стане безпечно?

— Опівдні.

— Звідки ми знатимемо, що вже час іти?

— Вони перестануть стріляти.

Небо кишить літаками. Десятки й десятки літаків. Вернера б’ють дрижаки. Марі-Лор веде його на перший поверх, де все вкрите шаром сажі й попелу завтовшки з палець. Він прибирає з дороги перекинуті меблі, відчиняє люк, і вони спускаються в погріб. Десь над ними тридцять бомбардувальників скидають свій вантаж, і Вернер із Марі-Лор відчувають, як здригається земля, відзвук вибухів долинає з іншого берега річки.

Чи міг би він якимось дивом тут залишитися? Чи могли б вони ховатися тут аж до кінця війни? Доки армії маршуватимуть туди-сюди в них над головою, доки все, що їм залишиться, — це відчинити люк, відкинути каміння й стати серед руїн, на які перетворився будинок біля моря? Доки він зможе переплести її пальці зі своїми й вивести її на сонячне світло? Заради цього він пішов би куди завгодно, витримав би будь-що. За рік, три, десять Франція й Німеччина будуть не такі, як тепер; вони зможуть покинути будинок і піти до туристичного ресторанчика, замовити простий обід на двох і з’їсти його в мовчанні, у тому затишному мовчанні, яке розділяють закохані.

— Ти знаєш, чому він сюди прийшов, — лагідно питає Марі-Лор, — той чоловік нагорі?

— Через радіо? — ще не встигши договорити, він замислюється.

— Може бути, — відказує вона. — Може, через радіо.

За хвилину вони вже сплять.

Припинення вогню

Через відчинений люк у погріб потрапляє плямисте літнє світло. Можливо, сонце вже звернуло з полудня. Гармати мовчать. Доки його серце робить кілька ударів, Вернер дивиться, як вона спить.

Далі вони кидаються поспіхом збиратися. Йому не вдається знайти туфлі, які вона просила, але він знаходить пару чоловічих черевиків у шафі й допомагає їй взутися. Поверх своєї уніформи він натягує Етьєнові твідові штани, а також сорочку із задовгими рукавами. Якщо вони наштовхнуться на німців, він говоритиме лише французькою, скаже, що допомагає їй вибратися з міста. Якщо зустрінуть американців, він назветься дезертиром.

— Десь має бути пункт збору, — припускає Вернер, — куди зводитимуть біженців, — однак він не певний, що все правильно сказав. Він знаходить білу наволочку в перекинутій шухляді й запихає їй у кишеню. — Коли настане час, підніми це якомога вище.

— Постараюся. А де мій ціпок?

— Ось.

Вони затримуються в передпокої, вагаючись. Ніколи не знаєш, що чекає за дверима. Він згадує душну танцювальну залу, де чотири роки тому складав іспит: драбину, прибиту до стіни, червоний прапор з білим колом і чорною свастикою, на який дивився з висоти. Нічого не залишається, крім як ступити уперед. Стрибнути.

Надворі скрізь височаться купи битого каміння. Цегла на димарях обідрана. Небом повзе дим. Він знає, що набої прилітали зі сходу, що шість днів тому американці дійшли до Параме, тож веде Марі-Лор у тому напрямку.

Будь-якої миті їх помітять — або американці, або солдати його армії — і примусять до чогось. Працювати, поповнити ряди, зізнатися, попрощатися з життям. Звідкись долинає звук пожежі — хрускіт стиснутих у кулаці сухих трояндових пелюсток. Більше не чути нічого: ні двигунів, ні літаків, ні віддалених пострілів, ні стогону поранених, ні собачого гавкоту. Він бере її за руку і веде повз купи завалів. Набої не падають, кулі не летять, а світло м’яке й у повітрі літає попіл.

«Юто, — думає він, — нарешті я до тебе прислухався».

Вони проходять два квартали й нікого не зустрічають. Може, Фолькгаймер десь їсть — от що Вернерові хотілося б уявляти: як велетенський Фолькгаймер їсть на самоті за маленьким столиком із видом на море.

— Так тихо.

«Її голос, мов яскраве, ясне вікно в небі. Лице, мов веснянкова галявина. Я не хочу тебе відпускати», — думає він.

— Вони на нас дивляться?

— Не знаю. Навряд чи.

За квартал попереду він бачить рух: троє жінок із клунками. Марі-Лор смикає його за рукав.

— Що це за вулиця?

— Рю де Лор’єр.

— Ходи, — каже вона й іде вперед, стукаючи ціпком, який тримає в правій руці.

Вони звертають ліворуч і праворуч, ідуть повз каштан, що стирчить із землі, мов гігантська обвуглена зубочистка, повз двох ворон, які клюють щось незрозуміле, аж доки доходять до фортечних мурів. Над аркою у вузенькому провулочку висять повзучі пагони плюща. Віддалік, праворуч від них, Вернер бачить жінку, вбрану в синю тафту, що намагається перетягнути величезну переповнену валізу через бордюр. За нею йде хлопчик у штанах, що йому замалі, дивній блискучій куртці й береті, зсунутому на потилицю.

— Он там цивільні кудись ідуть, мадемуазель. Гукнути їх?

— Я лише на хвилинку.

Вона веде його вглиб провулка. Солодке, вільне океанське повітря хвилями ллється крізь діру в стіні, якої йому ще не видно.

У кінці провулка вони доходять до вузьких воріт. Вона занурює руку в кишеню й дістає ключа.

— Зараз приплив?

Усе, що Вернерові видно крізь ворота, — низьке приміщення й ґратку з іншого боку.

— Там вода. Нам треба поспішити.

Але вона вже проходить через ворота й спускається в грот у своїх завеликих черевиках, рухаючись упевнено, проводячи пальцями по стінах, наче це її старі друзі й вона боялася, що більше ніколи з ними не зустрінеться. Хвильки припливу котяться водяною гладінню, обмивають їй гомілки й замочують поділ сукні. Вона витягає з кишені пальта якусь маленьку дерев’яну річ й опускає на воду. Її тихий голос відлунює від стін:

— Ти маєш мені сказати, він у воді? Він повинен бути у воді.

— Він у воді. Ми мусимо йти, мадемуазель.

— Ти певний, що він у воді?

— Так.

Вона виходить із грота, засапана. Підштовхує його вийти за ворота й зачиняє їх за собою. Вернер дає їй ціпок. Вони йдуть по провулку, її черевики чвакають. Вони виходять за завісу з плюща. Звертають ліворуч. Просто перед ними кілька людей переходять через перехрестя: жінка, дитина, двоє чоловіків несуть третього на ношах, у всіх трьох сигарети між зубів.

Чорнота знову застилає Вернерові очі. У нього паморочиться в голові й слабшають ноги. На дорозі сидить кіт, умивається й дивиться на нього. Хлопець