Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

Іра розкрила рота, але сказати нічого не змогла. Вона все ще була в шоку.

– Де Яночка? – крикнув Віктор і, не чекаючи відповіді, кинувся в спальню.

Там нікого не було. Забіг у кухню, випадково на бігу перечепився об руку хлопця і ледве не впав. На кухні – теж нікого.

– Де вона? – Віктор схилився над дружиною. Дав їй два легкі ляпаси, намагаючись привести до тями. – Де Яна?

Іра тицьнула рукою в бік коридора.

– Вони забрали її?! Так?

Іра заперечливо хитнула головою.

– Де вона?

Віктор знову кинувся в коридор. Заглянув у ванну і, не знайшовши там дочки, смикнув двері в туалет. Зачинені зовні. Відчинивши, Віктор побачив малу, що злякано ховалася за унітазом. Її щоки розпашілися, і в очах стояли сльози.

– Ну-ну, все гаразд, – зацитькував малу Віктор, пригортаючи до грудей.

Вона міцно вхопилася рученятами за його шию й гучно розплакалася. Віктор зайшов у кімнату. Сів на підлогу перед дружиною.

– Що сталося? – запитав він.

– Не знаю… – прошепотіла Іра. – Не знаю. Він хотів мене убити і раптом упав…

У голові Віктора шуміло. Він ніяк не міг зосередитися.

– Ти йому відчинила? – запитав Віктор, кивнувши на труп.

– Ні, я вийшла сміття викинути… Тільки віднесла відро до сміттєпроводу, повернулась, а він уже тут…

Віктор підповз до трупа. Насамперед побачив біля голови навушничок із дротом, що тягся під комір спортивної куртки. Помітив і мікрофончик, почеплений до коміра.

Задер куртку і там, на поясі, в напівкобурі побачив маленький пістолет із коротким глушником. Спантеличений Віктор перевів погляд на той пістолет, що був затиснутий у правій руці. Це була звичайна «тетешка». Хлопець стискав її рукою в прозорій целофановій рукавичці.

Віктор озирнувся на всі боки – скрізь валялися речі, викинуті з шафи, з тумбочок.

«Обшук?» – подумав Віктор.

А погляд його знову ковзнув на затиснуту в руці трупа «тетешку».

– Візьми Яночку і йди в спальню.

Залишившись сам у кімнаті, Віктор розглянув «тетешку» й усе зрозумів. Це був пістолет зворотного бою, подарований йому в Москві Рефатом. На підлозі валялася випотрошена сумка, в якій Віктор ховав цей пістолет.

Але що тепер робити? У квартирі труп. У руці в нього – пістолет із відбитками пальців Віктора. Та ще й який пістолет! Тут питань виникне більше, ніж відповідей…

Віктор пройшов у ванну. Підставив голову під холодний кран. Постояв кілька хвилин, поки від холоду не защеміла шия.

Зайшовши на кухню, набрав номер Георгія. Розповів про побачене й про те, що намірялися вбити дружину.

– Перевір його кишені та скажи, що знайшов! Хутко!

Віктор знехотя повернувся в кімнату. Перевірив кишені вбитого і знайшов тільки папірець із простою арифметикою: «3–1=2».

– Ну? – почувся з мобільного нетерплячий голос Георгія.

– Тут тільки папірець із цифрами…

– Що там?

– «Три мінус один дорівнює двом»…

– Зрозуміло… Жорстокі хлопці. Слухай, одягни своїх і виїжджай у центр. Я тобі подзвоню, ти ще в дорозі будеш. Замок у тебе в дверях який?

– Звичайний, – мовив Віктор. – Будівельники ставили разом із дверима…

– Гаразд. Можеш двері зачиняти.

Насамперед Віктор забрав у вбитого свою «тетешку» зворотного бою, а замість неї вклав у холодну долоню його власний, звичайний із глушником.

Після цього швидко зібрав перелякану дружину і дочку та спустився з ними вниз до машини.

– Куди ми? – запитувала Іра крізь сльози. Але відповіді не почула.

Вони виїхали на шосе. Віктор насилу стримував себе, щоб не тиснути надміру на педаль газу. Під’їжджаючи до мосту, згадав, як саме тут на зустрічну вилетів знайомий мікроавтобус, все тоді й заварилося… Тепер у нього майже не лишилося сумнівів, що «підвісні стелі» мали прямий стосунок до того, що сталося. Віктор пошкодував, що не помітив номер мікроавтобуса.

– Куди ми? – знову запитала дружина, що сиділа ззаду. Але запитала так тихо, що Віктор проігнорував її запитання.

Лише глянув у дзеркальце над лобовим склом і побачив, що Яночка вже спала на руках у мами.

75

Черговий паризький ранок розбудив Ніка машинами, що сигналили унизу.

На вулиці було не так холодно, як учора.

Пройшовшись до рогу вулиці, Нік подзвонив із телефону-автомата Tatjanі додому, але її там уже не було. Через півгодини Нік подзвонив їй на роботу. Вона, здавалося, була рада. Охоче погодилася зустрітись увечері.

Але до вечора було ще далеко. Сівши в іншому кафе, Нік знов-таки замислився про П’єра. Інтуїція підказувала, що це саме той, хто йому потрібен. Але та ж інтуїція немов застерігала Ніка від будь-яких дій: «У тебе все гаразд. У тебе є гроші, ти живеш у Парижі. Познайомився з милою дівчиною. Що тобі ще потрібно?»

«Що мені ще треба…» – подумав Нік і зітхнув.

Спочатку він звірився Івану Львовичу, потім слухав усіх телефонних інструкторів і намагався по можливості чітко виконувати їхні вказівки. Тепер, одірвавшись од усіх ниточок, що зв’язували його, він розслабився і зрозумів, що рухатися самостійно в будь-якій грі страшенно важко. Важко дійти якогось рішення. Набагато важче, ніж ігнорувати накази командирів. Легше плисти, чекати і спостерігати за тим, що відбувається, ніж підганяти щось або, що найважче, – самому провокувати його розвиток.

Ці роздуми та міцна паризька кава повернули Нікові зниклу бадьорість. Він пройшов уже півдороги. Може, й більше. Тепер треба йти до кінця. Певна річ, він не знає, що робити згодом, коли він дійде до отого кінця. Але йти треба. А значить, треба займатися П’єром, а не просто гаяти час із милою Tatjanoю.

Трохи пізніше він подзвонив їй і сказав, що застудився. Запропонував зустрітися завтра після роботи.

– Завтра – субота, – сказала вона. – Ми не працюємо!

– Тоді, може, вдень? – запропонував він.

Домовилися на по обіді перед тим же «Аерофлотом», на Єлисейських Полях.

Отже, вечір був вивільнений для П’єра.

Дочекавшись темряви, Нік улаштувався на старому місці біля того ж марокканця – торговця смаженими каштанами. Марокканець, здавалося, вже сприймав і Ніка як дерево, зовсім не звертаючи на нього уваги. Але трохи пізніше, коли Нік вдивлявся в обличчя співробітників, які виходили з представництва, він раптом запитав Ніка, звідки той.

– Я – росіянин, – відповів йому Нік, не відволікаючись од свого заняття.

– Візьми! – сказав марокканець, простягаючи йому паперовий пакетик із гарячими каштанами.

Нік прийняв несподіваний подарунок. Подякував і почав кидати їх по одному в рот. Не можна сказати, що смажені каштани йому сподобалися. Скоріше, здалися абсолютно позбавленими смаку. Але він їх старанно прожовував, спостерігаючи за вітринами представництва, поки там не згасло яскраве світло.

Останнім знову виходив П’єр. Він був