Читати книгу - "Тяжкі часи"

— А чи воно приступне для почуття жалю? — застогнав пан Товкматч.

— Воно приступне тільки для розумних міркувань, — відповів бездоганний молодик. — І більше ні для чого.

Вони стояли й дивились один на одного, і обличчя в пана Товкматча було таке бліде, як і в переслідувача.

— Які ж причини — які розумні міркування, коли так, — можуть спонукати тебе не дати втекти оцьому бідоласі й розбити серце його нещасному батькові? — спитав пан Товкматч. — Глянь ось на його сестру! Пожалій нас!

— Пане добродію, — відмовив Бітцер вельми розважливим і діловим тоном, — коли вже ви питаєте, які розумні міркування спонукають мене відвезти панича Тома назад до Кокстауна, то цілком розумно буде пояснити вам усе. Я з самого початку мав підозру, що то панич Том обікрав банк. Я й перше потихеньку назирав за ним, бо знав його натуру. Я нікому нічого не казав, але все прикмічав і тепер маю досить доказів проти нього, навіть опріч його втечі та власного признання, що я його якраз устиг підслухати. Я мав приємність стежити за вашим домом учора зранку і їхати за вами сюди. Тепер я хочу відвезти панича Тома назад до Кокстауна й доручити його панові Горлодербі. Я не маю сумніву, пане добродію, що тоді пан Горлодербі віддасть мені його посаду. А я дуже хочу дістати ту посаду, бо це для мене підвищення й велика користь.

— Коли для тебе це тільки питання особистої користі… — почав був пан Товкматч.

— Пробачте, пане, що перебиваю вас, — сказав Бітцер, — але ви самі, я певен, добре знаєте, що ввесь наш суспільний лад стоїть на особистій користі. Завжди й в усьому слід зважати на особисту користь. Це єдина наша опора. Такими нас створено. В цій вірі мене виховували змалечку, як вам, пане, добре відомо.

— А на яку грошову суму згодився б ти поміняти сподіване підвищення? — спитав пан Товкматч.

— Дякую, пане добродію, за ваш натяк, — відповів Бітцер, — але я не згоджусь ні на яку суму. Знаючи, що ви, яко розумний чоловік, неодмінно запропонуєте мені таке, д заздалегідь обміркував цю можливість і дійшов висновку, що покрити злочин, навіть за дуже великі гроші, було б не так безпечно й зисковно, як дістати кращу посаду.

— Бітцере, — сказав пан Товкматч і простяг до нього руки, ніби промовляючи: «Дивись, який я нещасний!» — Бітцере, в мене лишилась одна тільки надія зворуГпити тебе. Ти ж багато років учився в моїй школі. Якщо на спомин про тодішнє піклування за тебе ти можеш перекопати себе хоч на скількись зректися теперішньої своєї користі й відпустити мого сина, то я прошу тебе й благаю, нехай той спомин піде йому на добро.

— Далебі, я дивуюся, пане добродію, — відмовив колишній вихованець докірливим тоном, — що ви вдаєтеся до таких безпідставних претензій. За моє навчання заплачено; то була чистісінька комерційна угода, і щойно я скінчив школу, скінчилась і та угода.

То була одна з основних засад Товкматчевої філософії: за все на світі має бути заплачено. Ніхто, ніколи и нікому не повинен давати що-небудь чи надавати яку-небудь допомогу безкоштовно. Вдячність підлягала скасуванню, і всі пов’язані з нею людські якості мусили зникнути. Кожен дюйм життєвого шляху всього людства від колиски й до домовини мав являти собою торговельну угоду. А якщо тим шляхом ми не ввійдемо в царство небесне, то в такому разі царство небесне не належить до сфери політичної економії і нам нема чого там робити.

— Я не заперечую, — додав Бітцер, — що моє навчання коштувало дешево. Але ж так і має бути, добродію. Мене виготовлено за найдешевшу ціну, а продати себе я повинен за найдорожчу.

Луїза й Сесі заплакали. Те його трохи збентежило, і він сказав їм:

— Не плачте, прошу вас. Це марна річ, сама тільки прикрість. Ви, може, думаєте, що я чогось лихий на панича Тома, то ви помиляєтесь. Я тільки хочу, з тих розумних міркувань, що я їх уже згадував, відвезти його назад до Кокстауна. Якби він почав опинатись, я б закричав: «Держіть злодія!» Але він не опинатиметься, будьте певні.

По тих словах пан Слірі, що слухав ті мудрощі з глибокою увагою, роззявивши рота і втупивши в молодика своє рухоме око, всю ту хвилю так само незрушне, як і друге, виступив наперед.

— Мохьпане, вам добре відомо і вашій дочці також добре відомо (ще краще, ніж вам, бо я їй те казав), що я не знаю, чого накоїв ваш хин, і не хотів того знати — я так і хказав, що ліпше мені не знати, хоч тоді я думав, що то просто якіхь парубочі пухтощі. Та як цей-о панич згадав, що йдеться за пограбування банку, то це вже річ поважна, занадто поважна, аби я міг її покривати, як дуже влучно вихловивхя цей панич. А тому, мохьпане, не ображайгехь на мене, що я прихтаю на бік цього панича, бо я мушу хказати, що він має хлушніхть і що тут нічого не врадиш. Але я вам охь що хкажу, мохьпане: я відвезу вашого хина й цього панича на хтанцію, аби не робити вам хорому тут. Більше я обіцяти не можу, але це я зроблю.

Луїза заридала ще ревніше, а пан Товкматч зажурився ще тяжче, почувши, що їх зрікся й останній їхній друг. Та Сесі тільки пильно поглянула на нього і, треба сказати, не помилилась у своєму здогаді: коли всі вони рушили до дверей, пан Слірі ледь помітно повів на неї рухомим своїм оком, показуючи, щоб вона зосталася позаду. А замикаючи двері, хапливо зашепотів їй:

— Мохьпан тебе порятував, Хехіліє, і я його порятую. До того ж цей парубійко великий пахкуда й прихвохтень того язикатого чванька, що мої хлопці колихь трохи у вікно не вишпурнули. Ніч має бути темна; а в мене є одна коняка така тямуща, що хіба говорити не вміє; і є один поні, що за годину вбіжить п’ятнадцять миль, коли ним Чілдерх правуватиме; і ще є хобака такий, що вдержить будь-кого на одному міхці хоч би й двадцять чотири години. Підійди якохь до вашого панича й шепни йому, що як наша коняка затанцює, хай не боїтьхя, що вона понохить, а виглядає бідки, запряженої одним поні. А як та бідка нах дожене, хай зразу до неї перехтрибує, і вона його вдух домчить куди треба. Як мій пех дахть цьому парубійкові хоч ногу підняти, то я його прожену геть, а як моя коняка до