Читати книгу - "Відродження"

Він глянув на мене здивовано.

— Ні. Чого це тобі раптом стукнуло?

Я знизав плечима.

— Я в порядку. Встаю по кілька разів за ніч, щоб націдити з півчашки сцяк, але, думаю, у моєму віці це звичайна річ. А хоча… сказати тобі щось дивне? Тільки для мене це швидше щось лячне.

Я не був певен, що хочу це почути, але вирішив, що повинен. Був початок червня. Джейкобз іще не дзвонив, але подзвонить. Я точно знав, що подзвонить.

— Мені часто сниться один і той самий сон. У ньому я не тут, у «Вовчій пащі», а в Арваді[157], у будинку, де я виріс. Хтось стукає в двері. Тільки це не просто стукіт — це гупання. Я не хочу відчиняти, бо знаю, що за дверима моя мати і вона мертва. Повна дурня, бо тоді в Арваді вона була жива й здорова, мов кобила, але я звідкілясь це знаю. Я йду коридором, не з власної волі, ноги самі мене несуть — ну знаєш, як воно буває у снах. А вона вже просто валить у двері, такі звуки, наче гатить у них обома кулаками, і я згадую те страшне оповідання, яке ми читали на уроках англійської в старших класах. Здається, воно називалося «Серпнева спека»[158].

«Ні, не «Серпнева спека», — подумав я. — «Мавпяча лапа»[159]. Це в ньому гамселять у двері».

— Я тягнуся до ручки і прокидаюся, весь у поту. І що ти про це думаєш? Підсвідоме намагається підготувати мене до великої фінальної сцени?

— Може, й так, — погодився я. Але подумки я вже не брав участі в розмові. Я думав про інші двері. Ті, що заросли мертвим плющем.

* * * * *

Джейкобз подзвонив першого липня. Я сидів в одній зі студій, оновлював програмне забезпечення «ЕплПро». Почувши його голос, я опустився на стілець перед пультом і подивився у вікно в звуконепроникну кімнату для репетицій, у якій було порожньо, стояла тільки розібрана барабанна установка.

— Скоро настане час, коли ти повинен будеш виконати свою обіцянку. — Голос у Чарлі звучав так, ніби в роті була каша. Так говорять п’яні, хоча я ніколи не бачив, щоб він пив щось міцніше за чорну каву.

— Гаразд. — Мій власний голос був досить-таки спокійним. А чому ні? Я ж чекав цього дзвінка. — Коли мені приїжджати?

— Завтра. Щонайпізніше післязавтра. Підозрюю, що ти не схочеш жити зі мною в курортному готелі, принаймні попервах…

— Правильно підозрюєш.

— …але до твого помешкання має бути година їзди, не більше. Я дзвоню — ти приїжджаєш.

Це навіяло мені спогад про інше страшне оповідання — «О, тільки свисни, і я прийду до тебе, юначе»[160].

— Добре, — сказав я. — Але, Чарлі…

— Так?

— Ти матимеш два місяці мого часу, не більше. До Дня праці ми будемо квити, хай там що.

Знову пауза. Але я чув його дихання. Воно було важким і нагадувало про те, як дихала Астрід в інвалідному візку.

— Це… мене влаштовує. — Ввафтовує.

— З тобою все гаразд?

— Боюся, знову інсульт. — Іншульт. — Мова в мене вже не така чітка, як колись, але запевняю, розум кришталево чистий.

«Пасторе Денні, зціли сам себе», — вже не вперше подумав я.

— Чарлі, хочу повідомити тобі одну новину. Роберт Райверд помер. Хлопчик із Міссурі, пам’ятаєш? Повісився.

— Прикро це чути. — У голосі не прозвучало ані нотки жалю, і марнувати час на деталі цього самогубства він не став. — Коли приїдеш, подзвони мені, дай знати, де оселився. І пам’ятай: не більше години їзди.

— Добре. — І я поклав слухавку.

Кілька хвилин я сидів у студії, де панувала неприродна тиша, і дивився на обгортки альбомів у рамках на стінах. Потім набрав номер Дженні Ноултон у Рокленді. Вона відповіла після першого ж гудка.

— Як там наша дівчинка? — спитав я.

— Чудово. Набирає вагу і проходить по одній милі на день. Помолодшала на двадцять років.

— А залишкових ефектів немає?

— Нічого. Ні корчів, ні лунатизму, ні амнезії. Вона мало що пам’ятає про час, який ми провели в «Козячій горі», але, по-моєму, це на краще, правда ж?

— А ти, Дженні? З тобою все гаразд?

— Так, я в порядку, але мушу бігти — у лікарні дуже багато роботи. Слава Богу, в мене скоро відпустка.

— Ти ж не поїдеш кудись і не залишиш Астрід саму, правда? Бо я думаю, що це було б не дуже до…

— Ні, ні, звісно, ні! — Щось прозвучало в її голосі. Щось нервове. — Джеймі, мені вже пишуть на пейджер. Треба йти.

Я сидів перед темним мікшерним пультом. Дивився на обгортки альбомів — сучасних компакт-дисків насправді, маленьких штукенцій завбільшки з поштову марку. І згадував, що було невдовзі по тому, як я дістав у подарунок на день народження свою першу машину, той «Форд Ґелексі» 1966 року. Ми їхали на ній із Нормом Ірвіном. Він усе діймав мене пропозицією втопити педаль у підлогу на тому двомильному відрізку траси 27, який ми називали Лінійкою Гарлоу. «Перевіримо, на що вона здатна», — казав він. На швидкості вісімдесят передній край машини задеренчав, але я не хотів, щоб мене вважали слабаком (у вісімнадцять не здаватися слабаком вкрай важливо), тому педаль газу витискав до упору. На вісімдесяти п’яти деренчання згладилося. На дев’яноста «ґелексі» вже летів із небезпечною, сновидною легкістю, бо зменшилося зчеплення шин з дорогою. І тут я зрозумів, що це межа мого контролю над машиною. Обережно, не торкаючись гальма (з батькових розповідей я знав, що на великій швидкості це може призвести до катастрофи), я відпустив педаль газу, і «ґелексі» став уповільнювати хід.

Як шкода, що я не міг зробити цього тепер.

* * * * *

Готель «Посольський» поблизу аеропорту для реактивних літаків видався мені нормальним, коли я ночував там після дивовижного зцілення Астрід. Тож я оселився в ньому знову. Була в мене думка перекантуватися в «Касл-рокському заїзді», але там я ризикував натрапити на когось із давніх знайомців — Норма Ірвіна, наприклад. Якби це сталося, то моєму братові Террі неодмінно донесли б. А він схотів би довідатися, чому я в Мені й чому не зупинився у нього. То були запитання, на які я не хотів відповідати.

Минав час. Четвертого липня я і ще кілька тисяч людей дивилися салют із Портлендського променаду, і всі ми охкали й ахкали, коли над головами вибухали півонії, хризантеми й діадеми, а потім віддзеркалювалися в затоці Каско, погойдуючись на хвилях. Наступними