Читати книгу - "Хотин"

у цілому світі. Все інше було, мов за щільною завісою. День за днем ця завіса віддаляла її від суворої дійсності. І Максим з радістю розділив із нею цей клаптик ізольованого світу. Такого прекрасного, нереального, чарівного. Мальовничою оазою розлігся цей вигаданий ними світ серед бур і громів жорстокого життя. Серед вибухів, криків і річок крові, серед пихи, насмішок і презирства його кордони пролягали у безлюдних скелястих берегах Смотрича. Вони охоплювали мальовничі липові гаї, порослі мохом скелі й драповані важким сукном покої. А найбільше розширювалися ці рубежі в думках закоханих, які ні вдень, ні вночі не зводили одне з одного очей. Навіть сну боялися, щоби бодай на кілька годин не втратити того, про кого стільки марили.

Але, як відомо, ніщо не може тривати вічно. Максим відчував, що чинить щось не так, і ставав похмурим. А вона, у свою чергу, як талановитий музикант, відчувала найменше коливання струн його душі. Горнулася, зазирала в очі, й на устах було лише єдине запитання: «Що з тобою, соколе?» А він ховав обличчя в її запашному волоссі й мовчав. Пригортав, ніжно цілував, боячись вимовити те, що мав би. Проте від цього ставав ще більш похмурим. Нарешті не витримав. Зазирнув у її бездонні очі й сказав:

— Мені пора. Я повинен бути поряд із братчиками. Там, під Хотином.

— Уже?! — лише скрикнула Юстися.

— Пробач. Інакше я не можу.

— Максиме… — Юстися намагалася стриматись, але сльози струмками потекли з її очей.

— Не плач, горличко, я повернуся, — втішав її Максим.

А вона хотіла зупинитись і не могла. Все те, про що знала, але не могла, не хотіла помічати, раптом стало перед нею суворою правдою. Чарівний світ розбився мільйонами кришталевих скалок. Залишилося тільки те, що було досі. Непривітне, чорне і невгамовно тужливе після гучного бенкету кохання.

— Я не хочу! Не хочу! Чуєш?!

— Юстисенько, люба, таке наше життя. Я повинен бути там. Розумієш?..

Нарешті Юстися опанувала себе. Вона пригорнулася до Максима і подивилася йому в очі.

— Я чекатиму тебе, — прошепотіла…

Над нивами й далекими лісами носив швидкий вітер жовте листя і краплі холодного дощу. Десь далеко підіймались у небо чорні дими спалених селищ, а по шорсткому камінню мурів над головою стікали брудні струмочки. Під відчиненою брамою стояли Максим і Юстися. Максим тримав за повід осідланого коня, на плечі звисав повернутий прикладом догори мушкет. За плечима — рукави жупана. Пістолі заткнув за червоний пояс, що його подарувала на згадку. Мовчки дивився на Юстисю.

— Ну що, не згадуй лихим словом, — сказав нарешті, важко зітхнувши.

— Щасти тобі, козаче. Дай Бог, щоби шабля твоя була гострою, рука сильною, а око вірним. Захисти тебе Свята Богородиця.

— Чекай мене!

Максим рвучко повернувся і ступив до коня. За спиною почув шурхіт. Обернувся і ледь устиг підхопити її в обійми. Побілілими пальцями вчепилася за нього і сховала обличчя на його грудях. А вуста гарячково шепотіли:

— Любий, любий, любий!

Максим відкинув з її очей відлогу плаща і зазирнув у вічі.

— Ясочко моя, ми ж домовилися. Тебе помітять.

— Мені байдуже… — шепотіла вона, і з очей знову котилися сльози. — Хай помічають.

Максим витирав вологими від дощу пальцями сльози з її щічок і не міг змусити себе відпустити з обіймів.

— Не плач, люба. Посміхнись. Ось так. Хочу запам'ятати тебе цього разу усміхненою. Кохаю тебе більше над життя. Пам'ятай. І чекай мене, будь-що! Я повернуся, хоч би земля розверзлась!

Максим м'яко вислизнув з обіймів і скочив у сідло. Застояний кінь дзиґою закрутився під вершником. Він підняв ратище і гаркнув так, що з мурів, закаркавши, піднялися ворони:

— Но, гнідий, но! Вперед, конику-братику!

А очима прикипів до тендітної постаті у чорному дощовику. І було в тих очах таке кохання, така туга, що Юстися знову заплакала. Крадькома, не ховаючи посмішку, махала вслід рукою і дивилась, як зменшувався вдалині вершник у червоному жупані. Летіли з-під кінських копит грудки вогкої землі…

Знялися, коли темрява вкрила землю щільною завісою. Добре змащені вози майже не рипіли, а вершники ретельно оглянули себе у пошуках того, що могло дзвоном і ляскотом видати загін, який насторожено скрадався в пітьмі. Не було чути ні кінського іржання, ні голосів людей. Навіть завзяті курці поховали люльки. Раз у раз озиралися вислані на всі боки чати. Віденський вів загін на захід, маючи на меті обігнути кільце облоги й потім повернути в напрямку Хотина. Після чотирьох годин напруженого і виснажливого маршу поволі зажевріла надія вийти з халепи неушкодженими, не втративши обозу, що, і це всі розуміли, мав зараз стратегічне значення. Усе ще дотримувалися тиші й не запалювали вогнів, але люди скинули з себе тягар напруження і почувалися бадьоріше. Відступила, здавалося, навіть утома. Час від часу від чат до обозу і назад скакали джури, підтримуючи з ними зв'язок, але й доповіді заспокоювали: ніч була глухою, тихою і безлюдною.

Максим Горбоніс їхав поруч із Микитою і не наважувався першим почати розмову. Зараз у рідному знайомому становищі йому здавалися сном минулих кілька днів. Пекучим соромом обпікала думка, що на товаришів могли напасти, могли вбити їх у той час, коли він ніжився в Юстининих покоях. Непийпиво помітив його стан і першим почав розмову:

— Добре, що виїхали. Я вже спати запух, матері його ковінька. Так і на війну спізнитися можна.

— Як ви тут були?.. Без мене?

— А що без тебе? Так, як би й з тобою.

— Кульбаба, певне, намолов сім мішків вовни…

— Еге! І всі неповні. Не переймайся. Впаде ще йому якась в око, тоді зрозуміє. А поки що хай базікає. Та він і часу не багато мав. Якісь два хлопи до нас пристали, то він перед ними індиком виходжував. Сміх!

— Які хлопи? Чи не ті, що в шинку до нас підсіли?

— Ті, здається. Було, з чого посміятися. Прийшли, ребрами світять, зате в кожного шабля. Дивляться на мене, очима кліпають. Дядько Андрій, кажуть, наказав, щоби приходили. А я не второпаю: який дядько Андрій? Вони ж за нашого Кульбабу літ на п'ять старші. От шибеник!

– І що, взяли?

— Узяли, чому ж не взяти, нашого брата немало в Хотині полягло і ще поляже… Хлопці ніби нічого. Братчики вже й охрестили: Голотою і Сірком.

— Сірком?

— Це котрий Іван. Усе мовчить та зиркає, наче те вовченя. Очі злі, буде козак. Дав їм по кожуху, щоб не мерзли…

— А в тебе як? — раптом уважно подивився на Максима Микита.

— Добре. Заберу її з