Читати книгу - "У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший"

- Обізлений ти на них, то й не цінуєш, - докорив братові Гриць. – Коли б не ця триклята золотуха, я б їм весь час допомагав.

Після слів хворого брата Петрик чи не вперше в житті побачив у батькові не лише від’ємне. Досі він знав лише батьківські побої, лайки та сварки, а не батьківське тепло. Інші родини, хоч би дядька Левка, чи дядька Пилипа, чи Дорошенків, здавалися йому зразковими...

А старий охриплий дзвін на каланчі відбивав години, проводжав у небуття дні і ночі, тижні й місяці, розмінював людям роки чи гув по усопших. Під його малиново-розливний дзвін зачиналися, родилися й повивалися діти міщан і навколишніх селян, підростали, зустрічалися й прощалися виданиці й парубки, мужніли й оговтувалися дорослі, щоб постаріти і покинути цей світ. Були радощі й лиха обопільними і для того дзвону, і для навколишніх людей: при біді він бив на сполох, єднаючи їх до спротиву, чи кликав комусь у поміч чи на виручку, а при святах і урочистостях – сповіщав про великодні меди чи торжища ярмарків, про веснянки чи обжинки, щедрівки чи колядки... І так понад чотири сотні літ... Його, як здорового серця свого, люди навіть не помічали, коли життя їх текло узвичаєним річищем...

Байдина каланча на Камінній Горі овіяна була живими легендами. Петрик не раз чув оповіді про те, як при турецькій облозі козаки підірвали Гору попід десятиметровою товщею каменю, щоб вивести в оту „руру” коней на водопій до Тясми та наповнити свої манірки-фляги. А ще переповідали про Тараса Шевченка, який із оцієї Гори дивився ніби на стовпи, що ними підпирається небо. Не раз і Петрикові доводилося сперечатися з товаришами про місце, з якого Тарас малював Чигирин...

У Карпа і Пилипа Янчуків, як і в Левка Коваленка та багатодітних Явдокима Пшенишного чи Антона Бондаренка, життя за непу настільки покращало матеріально, що мали тепер можливість збиратися на свята то в одного, то в другого погоститися й випити чарку та поспівати за спільним столом чи невимушено поговорити, порадитися й посперечатися. В пригоді ставали і Калинин грамофон із пискливими платівками, і гра її доньки Полі на бандурі. Часом кликали циган, які скрипкою й бубном, сопілкою й виграном просили до танців. Нерідко приходив на гостини зі своєю співучою Катериною і двома доньками учитель Іван Олійник. Всі вони грали на бандурах, які, як і кобзи, вчитель майстрував сам. Послухати гру Олійників з Полею і часто з циганами та загальний спів, яким керувала учителева Катерина з чарівним голосом, сходились не лише близькі сусіди, а й віддалені. Старі бабусі, наслухавшись, захрещували себе, приговорюючи: „Ой, не на добро нам той спів, ой, не на добро! Прости, Боже, й помилуй!”

Марія Прокопівна Таран та Петрикова тітка Килина, що відали в місті клубами й хатами-читальнями і були підзвітними Лесі Яремівні, як офіційній просвітянці міста, сміялися з бабусиних страхів і ширили оте згуртування в навколишні села, як частину українізації, що започалась ще за наркомоса Шумського і продовжувалась за Скрипника, що п’ятнадцять раз відсидів у царських казематах.

Передчуття шепелявих бабусь міщани ігнорували, аматори ширили свою діяльність, і тільки голова райвику Хорунжа, побувавши в столиці та зустрівшись там із Чубарем, Косіором та самим Скрипником, починала розуміти, що отой спів, оті вистави й лікнепи, якими відроджувалась Україна, були передсмертними для цілого її народу. Її рятувало від відчаю лише оте вселюдське „а може” та необхідність робити, що ще можна і поки ще  можна.

Чутка про направлення в Україну восхвалителя друга, брата, батька, вождя й світоча всіх трудящих, соратця й послідовника Леніна Лазаря Кагановича, багатьом, а найпаче  провідцям, говорила про закінчення доби національного відродження. Підтвердженням був і той факт, що на вимогу ЦК партії і уряду республіки вернути Кагановича назад у Москву „Великий кормчий” не відреагував, навпаки – прислав росіян у всі закутки України. Посилювалася і цілеспрямована злісна брехня про чуперадловий націоналізм, яку продукували і прислані з чужин, і свої. Світ і в Україні ставав світом овець і пастухів,  рабів і наглядачів, потоптаних і тих, хто фізично чи духовно топче все святе в ній.

Запроваджений Леніним НЕП не відмінявся, але знищувався процесами над непманами і „ворогами народу”. Худли й немічніли робітники й селяни, бронзовіли й опасистішали чиновники – їх „найвірніші слуги”, серед яких перший – Лазар Каганович. Саме він став головним заперечником українізації і провідником практики її очорнювання. Почалося із  „Заяви вісімдесяти трьох” на чолі із Юрієм Коцюбинським, з невиконання хлібопоставок, із шахтинського процесу над технократами. Від’їзд Шумського до Москви і аж у Лондон полегшив Лазареві Мойсеєвичу діяльність в Україні, і єдиною опозиційною до нього силою був не Петровський, а куди більший ленінець – Скрипник...

Одного політнього недільного дня, коли все те докотилося й до Чигирина, повернувшись із Харкова, Леся Яремівна, що відала тепер освітою як помічниця Тарана, закликала в гості своїх найближчих друзів. На ту сходку прибула й сама Варвара Степанівна, як Лесина співкурсниця по вдосконаленню знань в Інституті народної освіти в Харкові. 

Карпо і Пилип із дружинами трохи запізнилися і очам своїм не повірили, вгледівши її – свіжу, рум’яну, помолоділу, в батистовій чорно-рожевій вишиванці, в картатій запасці, підперезаній зеленим пояском, в сорочці з мереженою підтичкою та у сіро-голубих чобітках. В короні заплетеного і акуратно викладеного волосся вона здавалася швидше героїнею на сцені, ніж звичайною жінкою. Поряд із літнім уже сивим чоловіком Варвара Степанівна здавалася куди молодшою своїх років, особливо коли він називав її Варею.

Після привітального шарварку, жартів, дотепів, кпинів, вмощування за столами під навісом з винограду всі врешті змовкли, бажаючи почути від господині, що всілася останньою, про столичні новини.

- Шановне товариство! Дякую всім сердечно, що не погордували прийти до мене і ожвавити моє сумне подвір’я. Як відаєте, були ми в столиці, а оце недавно – на конференції нового окружкому в Черкасах. Набралися всіляких вражень, гадаю, вам не зашкодить знати хоч частину з них із уст нашої дорогої гості Варвари Степанівни, що зачарувала мене дружбою, а вас, бачу, навіть виглядом. Отож. Їй і