Читати книгу - "Precedent UA — 2015"

«Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя… Не допускається втручання державної влади у здійснення цього права, за винятком випадку, коли таке втручання передбачено законом і необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки та громадського порядку, економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я чи моралі або захисту прав і свобод інших осіб» (§ 94)

Посилання:

Текст рішення ЄСПЛ (англ.) — http://hudoc.echr.coe.int/eng? i=001–113273

Переклад рішення ЄСПЛ (рос.) — http://precedent.in.ua/index.php? id=1406474361

Рішення національних судів із вдалим застосуванням рішення ЄСПЛ:

1) рішення Апеляційного суду міста Києва від 13 серпня 2014 року, № 11 сс/796/1352/2014, судді: Боголюбська Л. Б., Бєлан Н. О. та Дзюбін В. В.

Посилання: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/40189656

Теза із рішення: «…Європейський суд з прав людини в своєму рішенні від 04 березня 2010 року в справі «Шалімов проти України» та в рішенні від 20 грудня 2012 року в справі «Титаренко проти України» визнав порушенням статті 8 Конвенції ненадання особі, яка тримається під вартою, побачення з родичами, та зазначив, що відповідно до положень ч. 1 статті 12 Закону України «Про попереднє ув’язнення» дозвіл на побачення з родичами може бути наданий слідчим або суддею, але ці положення не зазначають з достатньою чіткістю межі та спосіб здійснення дискреційних повноважень, наданих органам державної влади щодо обмеження спілкування осіб, що тримаються під вартою, з їхніми сім'ями. Вищезазначені положення не вимагають від цих органів наведення будь-якого обґрунтування їхнім дискреційним рішенням та навіть ухвалення формальних рішень, які можна було б оскаржити, а отже вони не містять будь-яких гарантій проти свавілля та зловживання. Суд вважав, що за таких обставин не можна стверджувати, що втручання в право на повагу до сімейного життя особи, що тримається під вартою, було здійснено «згідно із законом», як того вимагає пункт 2 статті 8 Конвенції…»

Бєлоусов проти України, № 4494/07, 07 листопада 2013 року (див. Заборона катувань)

Коваль та інші проти України, № 22429/05, 15 листопада 2012 року (див. Безпідставне тримання під вартою)

Давидов та інші проти України», № 17674/02, 39081/02, 01 липня 2010 року (див. Погане поводження та його розслідування)

Фактичні обставини справи: 31 грудня 1999 року працівники міліції затримали заявника за підозрою у вчиненні вбивства. Слідчий прокуратури міста Дружківки виніс постанову від 3 січня про необхідність взяття заявника під варту строком на 2 місяці, того ж дня прокурор надав санкцію. А 20 лютого 2000 року прокурор Дружківки продовжив строк тримання під вартою до 31 березня. Заявникові 23 березня 2000 року було пред’явлене обвинувачення у вчиненні вбивства. Наступного дня розслідування було завершено та заявникові надали матеріали справи до ознайомлення. Однак 11 квітня слідчий відновив розслідування, пред’явивши заявникові ще обвинувачення у розбої при обтяжуючих обставинах. 17 травня 2000 року розпочався судовий розгляд в Апеляційному суді Донецької області, того ж дня було винесено рішення про продовження строку тримання заявника під вартою за відсутності заявника та його захисника. У період з 2 жовтня 2001 року по 6 жовтня 2003 року заявник подав до суду близько двох десятків клопотань про звільнення його з-під варти, посилаючись на проблеми зі здоров’ям та відсутність розумного строку розгляду його справи судом. Всі його прохання залишилися без відповіді. Замісник голови суду на одну із його скарг відповів заявникові 4 березня 2004 року, що його скарга на надмірну тривалість судового розгляду відхилена, так як існують переконливі та вагомі причини для затримки в судовому розгляді, але причини не були вказані. Суд розглянув одне із клопотань заявника про звільнення з-під варти 6 травня 2004 року та відхилив його, на тій підставі, що заявник обвинувачується у вчиненні тяжкого злочину та може вплинути на розгляд справи, якщо буде знаходитися на волі. Суд визнав заявника винуватим 14 травня 2004 року, призначивши покарання у вигляді 14 років позбавлення волі. Верховний Суд України 16 грудня 2004 року залишив вирок в силі.

Суд встановив, що підстави для продовження строку тримання під вартою протягом більше ніж чотири роки та чотири місяці не можуть вважатися «відповідними» та «достатніми»; обґрунтування прийнятого рішення щодо міри запобіжного заходу не посилаються на які-небудь конкретні обставини, що виправдовують подальше утримання заявника під вартою; заявникові не були надані можливості ефективного судового розгляду законності його тримання під вартою; тривалість розгляду була надмірною та не відповідала вимозі «розумності строку»; заявник був поміщений до карцеру в покарання за відправку листа несанкціонованим способом, а саме не через працівників слідчого ізоляторі, і це покарання є втручанням у право заявника на повагу до його кореспонденції, таке втручання не було співрозмірним та необхідним у демократичному суспільстві.

Представник заявника в Суді: адвокат Аркадій Бущенко.

Суд визнав порушення статті 5 §§ 3 та 4, статті 6 § 1, статті 8 Конвенції.

Норми національного законодавства, що пов’язані із рішенням: статті 236–3, 273, 274 Кримінально-процесуального кодексу 1960 року, статті 13, 15 Закону України «Про попереднє ув’язнення» від 30 червня 1993 року, п. 1 Постанова Пленуму Верховного Суду України від 30 вересня 1994 року «Про деякі питання, що виникають при застосуванні судами законодавства, що передбачає оскарження санкції прокурора на арешт».