Читати книгу - "Порожня труна"

берегів Країни озер та каналів. Труну не супроводив жоден француз; майбутній похорон видавався таким сумним, що з нею не поїхав ніхто з близьких. Елен могла бути голландкою, могла бути й королевою, однією з найшляхетніших представниць монарших домів, що й досі правили в Європі. Але на борту голландського лінкора її оплакували лише дві черниці з блідими обличчями й білими накидками на головах.

І раптом сталося таке, що ще більше поглибило сум цієї врочистої поховальної процесії. Щойно лінкор вийшов у відкрите море і попрощався з французькою землею двадцять одним гарматним пострілом, труну поставили у каюті, перетвореній на справжню каплицю.

Граф д'Оберкампф, що з адміралом оглянув лінкор, нагадав про належні почесті.

— Нехай труна стоїть у каюті, — звелів він. — Двері замкніть, а біля них поставте почесну варту з двох моряків зі зброєю; міняйте їх щогодини.

Та чи ж можливо, щоб нікого не було коло труни? Невже бідолашній небіжчиці належать лише королівські почесті? Невже останньої ночі біля неї будуть лише озброєні моряки? Обидві черниці подалися до голландського адмірала й попросили дозволу побути ніч біля небіжчиці, помолитися за її душу.

Адмірал спершу відмовив їм:

— Це не за голландським звичаєм!

Та черниці не відступалися, і адмірал, зворушений такою відданістю, зласкавився. Бо відмовити було б надто жорстоко.

— Гаразд, — поступився він, — я розпоряджуся. Ви побудете біля труни цілу ніч.

У каюті з труною черниці поставали навколішки одна навпроти одної й відразу заходилися перебирати чотки, шепочучи молитву. Їх розділяла тільки зловісна дубова домовина.

Повільно минали довгі години. Корабель тим часом плив у відкритому морі, важко здіймаючися на хвилях. Час від часу котрась із черниць уривала молитву, підводилась і знімала нагар або поправляла вінок, що сповз. Тоді тяжко зітхала й знову ставала навколішки. А час спливав. Уже вчетверте лунали команди за дверима каюти, звістуючи, що міняється почесна варта. Одна з черниць, що доти ревно молилася й перебирала чотки, раптом озвалася:

— Сестро, ви спочили б трохи. Ідіть до своєї каюти й перепочиньте часину. А потім зміните мене.

Але та відмовилася.

— Ні, — відповіла вона так само лагідно. — Я дала обітницю десять разів перебрати чотки, молячися за упокій душі померлої. Ідіть спершу відпочиньте ви, сестро. А вдосвіта підміните мене.

Обидві черниці досить довго сперечалися, кому першій іти й відпочити. Жодна не хотіла поступатися іншій.

— Сестро, та ви ж он як стомились! — казала одна.

— Сестро, та й вам не можна так мордувати себе! Вам спочинок потрібніший! — наполягала друга.

— Ні, приписи вашого ордену не схвалюють такі довгі молитви!

— Це, сестро, ви собі краще нагадайте! — огризнулася друга.

Черниці підхопилися з колін. Вони — о диво! — люто дивилися одна на одну.

У невеличкій каюті раптом ніби щось зашурхотіло, або скорше зарипіло. На борту військового корабля, біля домовини такий звук видавався дещо дивним.

Черниці сторопіли. У тьмавому миготінні свічок було видно, як побіліли їхні й так бліді обличчя.

— Сестро!

— Що це?

І раптом застиглу тишу порушила лайка. Грубий чоловічий голос несамовито скрикнув:

— То це таке паскудство, га?

І тоді сталося щось неймовірне. Одна з черниць, мало не перекинувши свічник та вінки, метнулася до труни. Витягла з кишені викрутку й квапливо почала відкручувати шурупи. За нею підбігла й друга черниця, що й собі, схоже, збагнула нечуване ошуканство. Мерщій витягла з капшучка свою викрутку й теж заходилася біля шурупів.

За якусь хвилину обидві вже піднімали віко труни, заглядаючи в неї.

— Елен! — раптом згукнула одна.

— Елен! — згукнула за нею і друга.

А тоді злякано зойкнули й відсахнулися:

— Труна порожня!

— В ній тільки пісок!

Труна хитнулася і впала на підлогу.

— Хто ви? — вигукнула одна з черниць і в руці її зблиснув револьвер. Але й друга черниця вже тримала револьвер.

— Скидаймо маски! — звеліла одна.

Лівими руками обидві черниці здійняли свої маски. І в каюті, більше схожій на капличку, біля труни з піском розігралася вражаюча сцена. Дві черниці, вже без масок, утупилися одна в одну несамовитими поглядами, аж трусячися від люті.

Невже то й справді дві черниці? Ні, то були не черниці. Під чернечими шатами їх годі було розпізнати. А тепер одразу стало видно, хто вони такі. З вуст обох вихопився одночасно крик ненависті:

— Фантомас!.. Фантомас!..

— Жюв!.. Жюв!..

І таки справді, однією з черниць був інспектор Жюв! А другою — розбійний Фантомас! Якусь хвилю закляті вороги мовчали, ладні будь-якої миті зчепитися в смертельному двобої. Та раптом Фантомас озвався:

— Жюве, ми обоє — і ти, і я — зазнали поразки. Елен у труні немає. Отже, перемога за Фандором!

Фантомас проказував це, а його револьвер був спрямований на Жюва. Але й інспектор не мав навіть гадки опустити свій револьвер. Що цим хотів сказати Фантомас? Куди поділося тіло Елен? І що за події насправді відбулися?

Примітки
1

Грабовський Володимир Павлович (нар. 1953 р.) — працює в редакції тижневика «Фортуна». Дебютував у «Всесвіті» 1986 р. як співавтор перекладу повісті Рене Депестра «Ярмарковий стовп». Перекладає з французької.

Таращук Петро Всеволодович (нар. 1956 р.) — працює редактором видавництва «Дніпро». Дебютував у «Всесвіті» 1988 р. перекладом драми А. Камю «Калігула». Перекладає з французької та німецької.

(обратно) 2

Фелісіте — щастя (франц.).

(обратно)