Читати книгу - "Велике плавання"

— Дивись, дивись, не кожного дня доводиться бачити, як плаче віце-король Індії й адмірал Моря-Океану!.. Що то? — звернув він увагу на нотаріальний документ, що валявся на долівці. — Підніми його, — звелів він мені.

Я злякано хотів відкласти папір убік, щоб він не нагадував панові моїх жорстоких слів, але він одразу взяв його у мене з рук.

Він розгорнув документ і почав уважно у нього вдивлятися.

— Як погано бачать мої очі! — сказав він, відхиляючись назад. — Але, — він вів далі з гордістю, — я так добре запам'ятав текст цього документа, що можу повторити його будь-коли, вдень і вночі. Але чому це я лежу у постелі? — озирнувшись навсібіч, спитав він занепокоєно.

— Ви відчули себе втомленим, і я роздягнув вас і поклав до ліжка, — поспіхом відповів я.

— Ти мій вірний слуга, — сказав пан розчулено, — і я по-царськи нагороджу тебе, коли ми повернемось у Кастілію. Так, то про що ж ми розмовляли? Я повторюю тобі, що, покінчивши зі своїми справами, негайно вирушу на пошуки Орніччо.

Пан мій, адмірал Кристоваль Колон, вражений ударом, забув про все, що відбулось між нами тут, у цій маленькій каюті.

Понад місяць ще промучилися ми, намагаючись, обійшовши південний мис острова, добратися до Ізабелли.

Страшна буря роз'єднувала наші судна і відкидала флотилію назад. Пан, одужавши після удару, не мав ще, одначе, сили виходити з своєї каюти, його зір дуже ослаб, а ноги відмовлялися служити. Права його рука розпухла від подагри, і він змушений був тримати її на перев'язі.

Але така могутня була воля у цієї людини, що, коли нас прибило до берегів затоки, адмірал знайшов у собі сили, скориставшись з місячного затемнення, визначити довготу, на якій ми перебували.

Закінчивши обрахунки, він непритомний упав на руки матросам, які підтримували його.

29 вересня ми увійшли в гавань Ізабелли. Адмірал лежав у своїй каюті заціпенілий, майже непритомний, з каламутними очима.

Флот увійшов у гавань під командою Діего Мендеса.

Музиканти, що вийшли нам назустріч, вітали нас на набережній звуками труб і фанфар, а в цей час безпомічного, як дитину, адмірала на руках зносили з корабля.

Всіх турбувало здоров'я адмірала, і ніхто не міг передбачити, що тут, на березі, на нього чекає така велика радість.

Я, Хуан Роса і ще двоє матросів тримали адміралові носилки, коли високий статурний чолов'яга кинувся, нам назустріч і мало не збив нас з ніг.

Побачивши незнайомця, адмірал, голосно вигукуючи, встав з носилок. Це був старший брат пана, синьйор Бартоломе Колон, з яким він не бачився вже біля десяти років.

Кораблі, що привезли синьйора Бартоломе, вивантаживши на Еспаньйолі знаряддя і припаси, попливли назад у Кастілію.

Довідавшись у Франції про успішну подорож адмірала, синьйор Бартоломе поспішив у Кадіс, щоб побачитися з братом, але в цей час ми вже вирушили в наше друге плавання.

Розчулена цією його невдачею, королева запропонувала йому очолити три судна, що відпливали в колонію. Чотири каравели Торреса мали йти слідом за ним. Я гадаю, що синьйор Бартоломе — чудовий моряк, якщо, не маючи карти, привів судна у гавань Ізабелли. Адже він міг керуватися лише суперечливими вказівками матросів, а витратив на це плавання вдвоє менше часу, ніж пан адмірал.

Незважаючи на кволість, пан відразу підвівся з носилок і, підтримуваний з одного боку синьйором Дієго, а з другого — синьйором Бартоломе, пішки вирушив до свого дому.

Люди стіною стояли обабіч дороги, пропускаючи наш маленький похід. Всі кричали «ура» і підкидали вгору шапки. У юрбі я одразу впізнав радісне обличчя синьйора Маріо. Поруч нього, з цікавістю озираючись навсібіч, стяв молодий вродливий індіанець.

Не минуло й півгодини, як ми вже йшли у напрямку до будинку секретаря. Я знав, що синьйор Маріо неодноразово відмовлявся взяти собі для послуг індіанця, незважаючи на те, що це стало звичаєм серед колоністів, та й велична постава юнака збила мене з пантелику. Тому кілька разів, вказуючи на нашого супутника очима, я запитував знаками, у чому річ. Але секретар, усміхаючись, ішов попереду і не відповідав на моє безмовне питання.

Підійшовши до будинку синьйора Маріо, я зойкнув од захоплення. Замість тесового даху, який був майже на всіх будинках колоністів, синьйор Маріо вкрив свою хатину, як це робили індіанці, пальмовим листям. Це охороняло мешканців будинку від виснажливої спеки. Всередині кімнату також було обладнано як індіанську хижу. Замість ліжок гойдались підвішені до стовпів гамаки, долівку було вистелено сплетеними з пальмового волокна циновками, немудрящий посуд складався з індіанських глиняних фарбованих виробів, стіни були оздоблені квітами, од яких ширився приємний, свіжий запах. Якби не стоси паперів, розкладені на вікнах і на нефарбованому, незграбному столі, можна було подумати, що тут мешкають індіанці.

— Чи не збираєтесь ви одружуватися, синьйоре секретар? — спитав я, вказуючи на квіти і посуд. — І навіщо вам три гамаки?

— Один гамак для тебе, — сказав синьйор Маріо, — один для мене, а ще один для Гуатукаса, якого прошу любити і поважати, — сказав він, поляскуючи юнака по плечу — А одружився б я залюбки, — додав він, — тільки та дівчина не захоче звернути на мене уваги… Авжеж, Гуатукас?

Індіанець, як видно, чудово розумів нашу мову, і якщо не встрявав у розмову, то лише через властиву цьому народові стриманість. Обійнявши індіанця за плечі, синьйор Маріо вів далі:

— Так, так, ось перед тобою Гуатукас — син Гуатукаса і брат Тайбоки, найвродливішої дівчини на Гаїті.

Індіанець, вийшовши на терасу, одразу ж повернувся і, підійшовши ззаду, надів мені на шию важке намисто з синього каміння. Після цього він сунув мені в руку важкий золотий обруч.

— Що це, — спитав я здивовано, — і чому ти мені це даруєш?