Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

Тоді Йозеф Деннерт іще ласкавіший буде до мене, і ще більше визнаватиме мене не тільки за свого наймита, а й за людину, що думає.

Коли Деннерт, поділивши й роздавши дванадцятьох моїх спільників по господарствах, привів мене до себе, то дуже гостинно запрошував сьогодні нічого не робити, а відпочити з дороги в одведеній мені окремій кімнатці в кінці його довгого будинку, з вікном на вулицю (а попід вікном, просто на вулиці - густі, кучеряві волоські горіхи з пахучим листом). А що робити зранку - буде видно. Його жінці, високій і худій фрау, конче захотілося почастувати "руського" чаєм.

Діставши на те мою згоду, вона заходилась коло кухні й вовтузилася щось із годину. А потім прибігли до мене всі чотири її сини й просили дати, якщо я маю, якусь посудину на готовий чай. У моєму казанку вони принесли мені від мами на самому денці якоїсь густої, чорної патоки, що страшенно принадно пахла чаєм...

Ризикуючи виявити себе нечемним, я, проте, не міг не зайтися веселим реготом. Я пояснив дітям, що сподівався дістати чаю повний казанок, що наш брат випиває часом і більше чаю відразу.

Тоді покотилися по підлозі, з буйних веселощів Деннертові нащадки, а, насміявшися досхочу, красномовно показували мені, що я ризикую мати отакенного живота, потягли мене гуртом до матері.

Тут довелося мені, вперше в житті, дати наочну лекцію німецькій господині на тему про те, як варять чай. За десять хвилин у мене закипів казанок окропу, мені дали кілька грудочок цукру, і я тут таки продемонстрував, як і скільки того чаю п'ють у нас.

Перший день пройшов весело і навіть радісно - десь така страхітна й далека танула в туманах забуття примарна гаймашкерська каторга, не хотілося про неї згадувати, ятрити болючі ще рани.

У Йозефа Деннерта хазяйства - як той кіт наплакав.

На вгороді, коло будинку, грядка хмелю, кілька років підряд культивованого, що його конче треба зараз викорчувати й насадити кукурудзи: хлопці на війні, і на пиво катастрофічно впали ціни.

В нього край села пів гектара левади, вже зораноі, де теж треба посадити кукурудзу, а поруч - чималенька смуга доброго виноградника. На подвір'ї - качка з селезнем та кілька родин кролів. Уздовж вікон ізнадвору - квітник, що його треба щоранку поливати, набираючи воду тут таки у дворі, з артезіянської криниці. Та ще треба щоранку пильно замітати пішоход - од брами нашого двору до двору сусіда - нотаревого помічника, що в нього така струнка, красива й така лагідна, привітна жінка.

Оце й усе. Занадто мало роботи на довгий весняний, а потім і літній день; годують, як члена своєї родини, і я почуваю себе зовсім непогано, дістаю щотижня від господаря дві крони платні, вчуся німецької мови, добувши товстезного сербсько-німецького словника, а найбільше - використовуючи за вчителів усіх чотирьох Деннертових хлопчаків.

Перед ними і я не в боргу. Незабаром вони бігають із юрбою сільської дітвори по вулиці і страшенно захоплено, голосно деклямують добре від мене завчене:

 і т.д.

Деклямують на велику заздрість іншій дітворі, що не має у себе такого "гефангена" (полоненого)...

Моїм приятелям із Гаймашкеру живеться трохи гірше, бо важка коло господарства праця, і тієї праці більше, але ніхто з них, крім Русінова, на долю не нарікає.

Коли ми неділями сходимося до гурту, щоб побалакати між собою, як земляки, своєю мовою, та щоб поділитися вражіннями про способи та умови господарювання мадяр та швабів, виявляється, що мої земляки-хлібороби багато чого навчаються у тутешніх господарів. А найбільше, мабуть, навчаються пильности, акуратности в праці.

І шваб, і мадяр, і словенець, і серб (у Дуначебі є населення всіх цих націй) встають до роботи дуже рано, ще далеко до схід-сонця, а вертаються з поля тільки пізно вночі.

Оце, можливо, і не до вподоби Дмитрові Русінову. Але він каже, що лякає його не робота, а те, що господиня чіпляється, картає його за всяку дрібницю, з харчуванням не дотримується якогось порядку - то годує найвишуканішими стравами, то раптом махне рукою й тримає напівголодного.

Ми блукаємо з Русіновом у неділю запашними лугами вздовж Дунаю.

Який той Дунай подібний до Дніпра! Ті самі луги, очерети, верби й лози по цей бік, і хвилясті гори - по той бік, у межах сербського вже королівства... з його, Русінова, скарг на свою господиню, мені відразу зрозуміло стає, в чому тут справа...

Дмитро Русінов, не в приклад іншим інтелігентам із полонених - високий, кремезний дядя, з приємною посмішкою, що завжди викриває два ряди великих, білих зубів і чарує, хоча у нього й рудувата, гостра борідка й рудуваті інтелігентські вусики, - такий дядя має подобатися жінкам, та ще коли у тих жінок чоловіки вже скоро рік, як на фронті, в полоні, або полягли головами, во славу отечества, десь у Карпатських стрімких горах, чи на пухких галицьких долинах.

А коли якось увечорі приходять до мене, як до толмача, всі вони троє - Русінов, його господиня і жандарм, що йому вона поскаржилася на неначе б то ледарство її полоненого, - мої підозріння підтверджуються.

Вона молода, дебела мадярка, на ній, як кажуть, шкура горить...

На розмові з жандармом усіма способами вигороджую мого друга, а наступної неділі, коли, викупавшися в тихих дунайських водах, ми гріємося з ним на бережку під