Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

– Яке лайно? – не збагнув я.

– Оту дурну сімейну хроніку, – брат звів на мене важкі очі. – Коту вона під хвоста!

– Похмуро сьогодні настроєні, брате, – сказав я.

– Звісно! Не те слово – паскудно! Бо лайно і я, і цей дім, і ти, і всі наші родичі, і цілий, коли хочеш, світ! Що хотів спитати?

Здається, він оживав, принаймні інтерес з’явився, хоч і похмурий: це й було те, зрештою, на що розраховував, їдучи в пащу цього звіра. Отож оповів про Петрового записа щодо симбірських маєтків нашого батечка.

– Не можу збагнути, – сказав, – за що їх одержав?

– А Варвара не оповіла? – понуро зирнув на мене брат. – Та ж звісно, оповіла: за виконане доручення від дворянства подати государю на службу двісті п’ятдесят молодих дворян.

– А чи не завелика плата? – поставив я очі супроти братових.

Іван Михайлович утупив у мене страшні, червоні банькадла, аж мороз поза шкірою пройшов.

– Пронюхав, що тут падлинка смердить? – спитав після паузи.

– Та я і в думці не мав! – вигукнув, мені самому здалося, цілком фальшиво.

– Клав! – понуро припечатав брат. – Бо де падлинка смердить, у тебе нюх, як у пса!

– А що, тут і справді падлинка? – обережно спитав.

І тоді побачив, що обличчя Івана Михайловича починає набрякати, стаючи землисто-багряним, а з очей блиснуло не по іскрі, а по блискавці.

– Коли б натрапив на мене в доброму гуморі, - сказав сталевим голосом, – то я б на тебе зараз собак натравив. Але тепер… тепер більших собак напущу, – він недобре всміхнувся, – а може, й не собак, а вовків!

І знову зависла негнучка й важка пауза.

– Так от, милий брате, скажу тобі, - просипів він, і очі його стали малими щілинками, – може, й справді пора тобі це знати, а тоді подумай: чи писатимеш своє лайно? Наш любий батечко був… братопродавця!

І, чітко й важко вичавлюючи із себе слова, Іван Михайлович оповів таке, від чого я напевно позеленів, бо він, зирячи крізь оті очні щілини, увіч відчував неземне задоволення – оце й були вовки, яких напустив.

Отже, причина другої поїздки до Петербурга подана Варварою правильно, але то була тільки приключка. Коли ж мав аудієнцію в імператора, сказав йому, що має таємну справу, яку може виповісти лише віч-на-віч. І цар наказав наближеним віддалитися. Тоді Михайло Петрович і оповів йому, що його брати, Андрій та Григорій, мають якусь антиурядову конспірацію, бо до них часто приїжджають такі й такі люди, і вони про щось постійно радяться. Він, Михайло Петрович, довго зважувався, адже йшлося про рідних братів – зрештою, відчуття обов’язку підданого його імператорської величності перемогло, отож і використав цю нагоду, аби оповісти про це його величності конфіденційно.

Тоді цар спокійно спитав його:

– Сходилися за життя покійної її величності чи сходяться й тепер?

– Тепер уже не сходяться, – чесно відповів Михайло Петрович.

– Звідкіля ти про це довідався? – спитав государ.

– Брати запрошували до спілки й мене. Говорили, що це в інтересах вітчизни. Але відмовився, вони ж просили мовчати. Якийсь час мовчав, а більше не можу!

Відтак цар Михайла Петровича похвалив, навіть потис йому руку, наказав і далі мовчати про те, що довідався, й милостиво відпустив. Ще не виїхав із Петербурга, як Михайла Петровича запросили до відповідного департаменту, де звідомили про милостиве ударування в Симбірській губернії із наказом жити саме там, а не в Лісовичах. Кожну поїздку додому батько мав погоджувати з Петербургом…

Я сидів перед братом приголомшений: чого-чого, а такого не сподівався. Іван же Михайлович, побачивши, яке враження справила його розповідь, навіть вуста розсунув у щасливій усмішці.

– Але ж… – микнув я. – Але ж дядьків заарештовано не було?

– За них заступився якийсь Капніст, – сказав брат. – Не знаєш, хто такий Капніст?

– Капніст був тоді предводителем київського дворянства, а тепер знаменитий поет.

– Отже, знаєш! Бо виявляється, – братовий рот раптом розхилився і з нього вирвалися дивні трубні звуки, які навряд чи можна назвати сміхом, – наш любий батечко, сам того не підозрюючи, всунув голову до нужника! – і брат знову видав із себе ті ж таки трубні звуки.

– Як це? – не збагнув я.

– А так, що ту конспірацію очолював сам царевич, а тепер цар, його величність Павло Петрович, га-га! А дядьки наші були його люди. І збиралась у Григорія Петровича масонська ложа, членом якої був і наш государ. Допетрав нарешті?

Я безтямно кліпав очима.

– А батько не був членом цієї ложі? – спитав.

– Ні! Відмовився від того, я ж тобі казав!

– Господи! Господи! – я схопився за голову. – Але ж… але ж це жахливо!

– А може, не жахливо, а більше смішно, – важко витискав із себе слова Іван Михайлович. – Батька врятувало тільки те, що конфіденціально звернувся до царя. Коли б доніс по інстанції, за ним навіки б зачинилися двері якоїсь фортеці.

– Не можу вбрати до голови! – покрутив я тією ж головою. – Виходить, батько всю решту життя карався муками сумління?

– Через це й повісився, – сардонічно всміхнувся Іван Михайлович. – Як і належить усім Юдам!

– Та що ви кажете? – зірвався я на ноги. – Повісився? Але ж про це…

– Про це ніхто тобі так і не сказав, ніде це не записано, ти був малий і від тебе це сховали.

– Варвара мені сказала: помер від невиліковних сухот, був, сказала, у Почепі, щоб полікуватись у лікаря… як це його прізвище?..

– Довгеля, – підказав брат.

– Так, справді, - лепетів я. – А потім поїхав додому й дорогою помер.

– Варвара сказала сущу правду, вона не вміє брехати, – мовив брат. – У нього виявилися сухоти, він лікувавсь у Почепі, а потім поїхав додому, завернув до свого улюбленого дуба, біля якого покаянно молився ранками, і на тому дубі й повісився. Візниця чекав його з повозом на дорозі, а що пана довго не було, пішов на розшуки і зняв його із шнурка вже цілком неживого.

Я відчув запоморочення в голові, аж мусив приплющитися.

– То що, кластимеш і далі своє писане лайно? – їдко прозвучав у мороці хрипкий сип Івана Михайловича.

Тоді я розплющився й сів. І переді мною постала скривлена, спотворена, перекособочена, багряно-сіра машкара, яку перерізувала навкіс мертва півусмішка, і якось так падало освітлення чи це творилося від запаморочення мого, але зуби тієї почвари стали смоляно-чорні, а очі криваво-червоні, ніби палали вогнем, а волосся здиблене. Але ні, просто Іван Михайлович у черговий раз викидав із себе трубні звуки, які я таки ніколи не назвав би