Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

знявся біжучий шелест. І мені раптом щось ніби сказало до вуха: "Не їдь!" Тобто відчув у тому шереху, в тому на мить сколихнутому подусі якусь недовідому загрозу, ніби затамоване дихання. Начебто втрапив у запаморочну часину, що мене й схвилювало. Кінь тимчасом цілком заспокоївся; коли ж торкнув його острогами, рушив і більше занепокоєння не виявляв. І тут уперше невідь-чому я подумав: а чи не мала рації сестра, відмовляючи мене від складання родинної хроніки? Адже для нащадків, котрі цікаві, досить було б знати, хто були їхні предки, які посади займали, де навчалися, які маєтки мали, тобто досить того хронографа, що його творив Петро Михайлович. Вже напевне відаю: творив з осторогою, свідомо замовчуючи певні речі, про які достеменно знав, із належних їм сховків не виймав, а залишав десь так, як батько наш шведську гармату: коли вона втопилась у воді та багні, то нехай там продовжує лежати. Отже Петро Михайлович, як цього хотіла й Варвара, свої записи цензурував, старанно уникаючи тіньових сторінок. Я ж зважився на річ дерзновенну: саме оті тіньові сторінки мене й цікавили. Для чого? Щоб обезславити власний рід? Цього аж ніяк не бажав, а намагався витворити максимально правдиву картину. Знову-таки, для чого? Давид у псалмах сказав, що всяка людина – лож, то, може, це природа її така, а все, що природне, – боже? Але в цьому не був переконаний. Бо хоча, за Єремією, "брехню наслідували батьки наші", "будь-яка брехня – не від істини", як сказав Іван Богослов. А істина мене цікавить над усе. Знову таки: для чого? Річ проста: входячи у світ, входимо у бран, як любив казати мій дядько Йоасаф, а тим самим будуємо себе, як дім лісу. Чи ж можна будувати на гнилих основах, якими є брехня? Адже ще Сирус сказав: "Bis vincit qui se vincit in victoria". Отже, за цією логікою, виходить, що Петро Михайлович укладав свого родинного синодика, чи хронографа, не для себе (для себе укладав іншого – незаписаного, а пильно схованого у власній душі), а для нащадків – для цього, зрештою, й потрібен письмовий запис. Чому ж я оцю запечатану в душі хроніку хочу записати пером? Бо коли брехню наслідували батьки наші, наслідували й діди, наслідували її й ми, відтак прагнемо, щоб наслідували її діти і внуки наші – ось проти чого повстала моя душа. Адже коли так чинити, ніколи не здобудемося покаяння. Водночас, і тут можна перестрибнути через коня: бачити світ і предків своїх через задимлені скла, як дивляться на сонце, коли воно тьмиться. Відтак людина знову починає творити брехню, але брехню не убілену, а очорнену. Цього боюся й стережуся – мушу бути чуйний і обачний, як кінь, котрий чує в глибині лісу крадьковитий поступ хижого звіра…

Цього разу все відбулося не за звичним ритуалом; коли під’їхав до братового дому, помітив у дворі розсипаних дітей, що ганялись у грі один і за одним. Котресь із них побачило мене, тривожно гукнуло, і діти, наче миші, розсипалися двором і вмить невідь-куди позникали, ніби югнули в мишині нори – чи не тому так учинили, що з ними родинного погодження не мав. Я припнув коня біля конов’язу і ввійшов у дім – ніхто не зустрічав. Перша, кого побачив, була Марта Йосипівна, яка не кинулася до мене, щоб розцілувати в щоки, як минулі рази, а стояла нерушно й ніяково на мене дивилася.

– Цього разу трохи невчасно, Тодосю, – сказала, опускаючи очі. - Іван Михайлович… як би це сказати… трохи нездужають.

– Чи не запив? – запитав я. – Маю до нього господарчу оборудку.

Марта Йосипівна скрушно зітхнула.

– Трошки вони засумували, – сказала винувато. – Але вже пити перестали.

– То я саме враз, – сказав весело.

– Воно то так, – смикнула круглим плечем Марта Йосипівна. – Але боюся…

– Що прожене? – спитав так само весело.

– Ну, цього не вгадати, – скрушно сказала жінка. – Може, й радий буде твоєму приїзду, а може, й ні…

– То спробуємо? – весело засклив я око.

– Боюся, щоб їх не сколотило, – обережно сказала Марта Йосипівна, – Вони бувають такі невгадні. Дітей не бачив?

– Ганяють у дворі, - сказав я.

– Діти, коли таке з Іваном Михайловичем коїться, бояться в хату йти. Навіть сплять у клуні на сіні, - вона знову скрушно зітхнула.

– Б’є їх? – спитав довірливо.

– Кажу ж, невгадні вони. А коли чоловік невгадний, сам знаєш, – вона звела очі й пильно на мене позирнула. – Ні, ти б ліпше до нього не йшов.

– Але може, вже відпустило? – спитав я і почав розказувати, з якою оборудкою сюди приїхав.

– Я в цьому мало тямлю, – кволо озвалася жінка, – але це, може, їх зацікавило б? Не знаю, не знаю…

Але добре знала, що це їх зацікавило б – оборудка була б Івану Михаловичу вигідна, а вигідних оборудок він не пропускав – таку я, зрештою, навмисне придумав, а що Марта Йосипівна зацікавилася й сама, про це засвідчив твердий блиск в очах, який на мить з’явився, але, схаменувшись, миттю його погасила.

– Трудні вони зараз, – знову зітхнула.

– Тоді піду, – весело сказав я і сам відчуваючи, що веселість моя виглядає награною. – І не причинятиму дверей, щоб легше було тікати. Він у кабінеті?

– Еге ж, – пролунав прілий голосок. – Сидить там, як сич.

І це вперше назвала його на "він", очевидно, коханий муж добре їй в’ївся в печінки.

Казала правду: Іван Михайлович сидів за письмовим столом, анічогісінько не роблячи, обличчя мав одутле й червоне, долішню губу приспущену, очі вирячені – достеменно сич. Блимнув важко на мене та й спитав хрипко і цілком нелюб’язно:

– Чого?

– Можна сісти? – спокійно мовив я..

– Є стілець, то й сідай! – буркнув брат. Стілець був, і я сів, намагаючись триматися невимушено.

– Можна закурити? – спитав, бо з чогось розмову треба було почати.

– Ні, - буркнув брат. – Нудить від тютюну! Стіки його висмалив!

Я сховав люлечку і спокійно оповів про оборудку, яка нібито мене до нього привела.

– Гаразд, – сказав брат, сьогодні був таки маломовний. – Що іще?

– Ну, коли вам не до балачок, то й усе, – сказав я, зводячись.

– Але ти ж не задля цього приїхав? – мовив брат, і в очах у нього спалахнуло щось колишнє, тобто певний інтерес до мого візиту. Зауваження проникливе, в таких речах братові ніколи не можна відмовити.

– Дрібниці, - сказав легковажно. – Хотів дещо запитатися. Але коли нездужаєте?

– Хто сказав, що нездужаю? – буркнув він.

– Марта Йосипівна, – відповів чесно я.

– От сатана! – мотнув головою. – Нездужаю. Та я після запою! А