Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Дорогий читачу, хоч я тебе не знаю, але люблю тебе так сильно, що якби я міг обняти тебе, то розкрив би тобі груди, зробив рану у твоєму серці й налив би туди оцту та насипав солі, щоб ти ніколи не знав спокою і жив у стані постійної тривоги та нескінченних мрій. І якщо мені не вдалося розтривожити тебе моїм Дон Кіхотом, то, повір мені, так сталося лише через моє невміння, і тому, що мертвий папір, на якому я пишу, неспроможний ані кричати, ані верещати, ані зітхати, ані плакати, ані заговорити такою мовою, яку однаково б розуміли і я, і ти.

А тепер подивімся, як помиратиме Дон Кіхот.

Розділ LXXIV

Про те, як Дон Кіхот занедужав, про складену ним духівницю та про його смерть

Тому він душу доручає,

хто вознесе її на небо

й уславить радо,

і, хоч життя дійшло до краю,

він пам’ять залишúв про себе

нам на розраду[143].

Ми наближаємося до кінця, о мій читачу! Ми наближаємося до розв’язки цієї сумної історії; до завершення життя Дон Кіхота, тобто до його смерті, й у світлі його смерті ми ще раз подивимося на його життя. Й у цьому зв’язку ми замінимо стародавню максиму, що стверджує: «Яким було життя, такою буде й смерть» — sicut vita finis ita, — на аналогічну з протилежним значенням: «Якою є смерть, таким було й життя». Добра і славна смерть схвалює і звеличує все життя, хоч би яким воно було поганим і безславним, а погана смерть споганює життя, що здавалося значно кращим. У смерті розкривається таємниця життя, її потаємне дно. Тож і в смерті Дон Кіхота відкрилася таємниця його донкіхотівського життя.

Шість днів він пролежав у гарячці, лікар визнав його безнадійним і залишив самого, після чого він проспав понад шість годин безпробудним сном. «Проте, як збіг той час, він усе-таки прокинувся й голосно покликнув: “Хвала Богу всемогутньому, що явив мені таку щедру благостиню! Воістину незмірне милосердя Його, і людські гріхи нездольні ні вщербити його, ні вичерпати”». Скільки милосердної побожності було в цих словах! Небога запитала його, про яке милосердя він говорить, і він їй відповів: «Про те, небого, милосердя, що його, попри мої гріхи, явив до мене Господь. Ум мій просвітлішав, він уже очистився від кромішньої тьми невігластва, якою окривало його оте кляте читання запоєм гидомирних рицарських романів. Нині я бачу всю їхню плюгавість і облудність, і єдине, за чим я шкодую, що очунявся запізно і що не маю часу одробити зло і взятися читати інші книжки, які є світочем для душі. Чую, небого, що час мені урвався, і мені хотілося б умерти так, аби люди побачили, що я не занапастив свого життя, і аби до мене не пристала слава причинного, — хай я і жив таким, а проте смертю своєю я хочу довести протилежне».

Бідолашний Дон Кіхот! Переступаючи через свій смертний поріг, у світлі смерті він зізнається й проголошує, що його життя було тільки сном божевілля. Життя — сон! Таким був останній висновок, остання істина, до якої в годину своєї смерті дійшов Дон Кіхот, і тут він зустрівся зі своїм братом Сехисмундо.

Але тут-таки він нарікає, що не має змоги прочитати інші книжки, які були б світлом для його душі. Книжки? Але ж, шляхетний ідальґо, хіба ти вже не розчарувався в них? Саме книжки перетворили тебе на мандрівного рицаря, книжки навіяли тобі бажання стати пастухом. А що, якби ті інші книжки, які були б світлом для твоєї душі, налаштували б тебе на інші рицарські пригоди? Тут буде цікаво знову нагадати читачам про Іньїґо де Лойолу, про те, як він лежав у Памплоні, поранений, і просив, аби йому принесли кілька рицарських романів, щоби за їхньою допомогою вбити час і щоби вони допомогли йому краще зрозуміти земне життя нашого Господа Ісуса Христа та його святих апостолів, і вони справді вселили йому бажання стати мандрівним рицарем Бога.

Дон Кіхот попросив покликати своїх добрих друзів: пароха, бакаляра Самсона Карраско і майстра Ніколаса, цирульника, — і забажав висповідатися та скласти заповіт. І коли ці троє увійшли, сказав: «Повіншуйте мене, панство-добродійство, я вже не Дон Кіхот з Ламанчі, а Алонсо Кіхано, за вдачу свою, прозваний Добрим». Кілька днів тому, коли він розмовляв із доном Альваро де Тарфе, і той назвав його добрим, він йому відповів: «Я не знаю, чи ж я таки добрий, але можу сказати, що я не кепський», — можливо, пригадавши такі слова з Євангелії: «Навіщо ти називаєш мене добрим? Ніхто не може бути добрим, крім Бога», — і ось тепер, на своєму смертному ложі й освітлений сяйвом смерті, він каже, що своїми вчинками здобув собі добру славу. Славу! Славу! Ох, як же тобі важко, мій Дон Кіхоте, висмикнути корінь божевілля зі свого життя! Ти здобув собі добру славу! Славу чоловіка доброго! Славу!

Він і далі говорив як чоловік, глибоко побожний, прокляв Амадіса Ґальського[144] і «тьму-тьменну нащадків його», і коли троє приятелів почули ці його слова, «вони подумали, що Дон Кіхот, либонь, схибнувся на чомусь іншому». І так воно й було, його справді опанував останній напад божевілля, напад, який мав не вилікувати його, а привести до смерті. Життя і справді — сон, але скажи нам, безталанний Дон Кіхоте, ти, який прокинувся зі сну свого божевілля, щоб померти, проклинаючи його, хіба смерть також не є сном? А якщо вона таки сон, і сон вічний, без сновидінь і пробуджень, то в чому, мій любий кабальєро, полягає перевага здорового глузду твоєї смерті перед божевіллям твого життя? Якщо смерть — сон, то лише божевілля, і глибоке божевілля лежало в основі твого прагнення до безсмертя.

Але якщо твоє божевілля було лише сном і гординею, то чи не є сном і гординею весь людський героїзм, усі зусилля, які докладаються на благо ближнього, усяка допомога тим, хто її потребує, і всяка війна з гнобителями? Якщо було сном і гординею твоє божевільне прагнення до безсмертя, то в такому разі у світі мають рацію лише бакаляри Карраско, дуки, дони Антоніо Морено, тобто всі ті насмішники, які перетворюють доблесть і