Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Подумай, Санчо, і ти зрозумієш: те, що відбулося між тобою і твоїм паном, коли він рахував удари нагаєм, яких ти собі завдавав, було досконалим символом того, що відбувається у твоєму житті. Я вже тобі сказав, що з твого самобичування, з твоєї тяжкої праці ми всі живемо, зокрема й ті, котрі філософують на цю тему або складають про неї вірші. Є час, коли тебе примушують, аби ти шмагав себе й перебував у рабській залежності, але настане день, коли ти зробиш те, що зробив зі своїм хазяїном і природним паном Дон Кіхотом, і відмовишся підкорятися тому, хто захоче, щоб ти себе шмагав, і ти придавиш коліном йому груди й вигукнеш: «Я сам собі пан!» І тоді він змінить тактику й запропонує тобі плату за те, що ти погодишся себе відшмагати, і це буде новим обманом, бо від тебе він візьме ті гроші, які потім тобі віддасть. І ти, бідолашний Санчо, з любові до своїх дітей і дружини, погодишся і почнеш шмагати себе. Але чи зможеш ти шмагати себе охоче й по-справжньому, якщо ти не переконаний у дієвості твого самобичування? Ти шмагонеш шість чи вісім разів по своєму тілу і ті три тисячі двісті дев’яносто два рази, які залишаються, по деревах, і більша частина твоєї праці буде марною. Більша частина людської праці пропадає марно, і тут нема чого дивуватися, бо який сенс докладати великих старань бідоласі, що шліфує дорогоцінне каміння для того, щоби заробити собі на хліб, але не переконаний у тому, що його праця приносить якусь користь суспільству? З яким настроєм виготовлятиме іграшки для дітей багатіїв той, хто, виготовляючи їх, заробляє на хліб своїм дітям, які не мають чим гратися?

Отож більша частина людських трудів — це труди Сізіфові, і народ не усвідомлює, що вони — лише привід для того, щоби давати йому поденну плату, і то не як щось йому належне та з таким виглядом, ніби роблять йому особливу ласку, дозволяючи заробити ці гроші. Тобто Санчо одержує свою платню як щось таке, що йому не належить, проте йому зробили ласку й дозволили себе відшмагати, і саме для того, щоби підтримувати й обґрунтовувати брехню про право можновладців на власність і на захоплення земель, і було вигадане це самобичування, хоч би яким безглуздим воно видавалося. Тому й шмагає себе Санчо з тим самим відчуттям обов’язку, з яким розбирають бруківку на вулицях ті нещасні, яким у зимові місяці нема до чого докласти руки, тож муніципалітети доручають їм розбирати бруківку на вулицях, аби потім вони могли знову її покласти й у такий спосіб заробити ту жалюгідну милостиню, яку їм дають.

Полотно Пенелопи й діжка Данаїд — праця куди тяжча, аніж твоє самобичування, Санчо; суть у тому, що тобі не так легко заробити собі на хліб, і ти повинен дякувати тим, котрі призначають тобі шмагання, і визнавати, що вони чесно платять тобі за твої труди, і не ставити ногу в їхні засіки зі збіжжям, як ти поставив коліно на груди своєму панові. Тож ти робиш дуже правильно, коли шмагаєш дерева, а не себе самого, бо все одно вони заплатять тобі так само, адже вони платять не за те, що ти себе шмагаєш, а за те, що ти не бунтуєш. Ти робиш правильно, але зробиш іще ліпше, якщо коли-небудь обернеш свій обман проти своїх панів і шмагатимеш по них, а не по деревах, й ударами свого нагая повиганяєш їх із їхніх хлібних засіків, аби вони орали землю та засіювали її разом із тобою, розділивши з тобою твої корисні труди.

Розділи LXXII і LXXIII

Про те, як Дон Кіхот і Санчо приїхали до свого села

Їдучи далі, вони зустрілися в заїзді з доном Альваро Тарфе; через два дні Санчо відміряв собі повну порцію нагаїв, а незабаром вони побачили на обрії і своє село. Вони в’їхали в нього й подалися до своїх домівок. І коли Дон Кіхот повідомив парохові та бакалярові про свій намір стати пастухом і запросив їх обох приєднатися до нього, то Карраско засвідчив, що божевілля Дон Кіхота заразило і його, і здолало до такої міри, що він сказав: «Я, як усім відомо, славетний віршник». Чи ці його слова не доводять, що бакаляр був заражений тим самим божевіллям, що й ідальґо? Чи не змагала його між позолоченими каменями Саламанки мрія про безсмертя?

Коли клюшниця почула про намір свого пана податися в пастухи, вона прийшла і стала відраджувати його: «Послухайте, пане, моєї ради… сидіть собі домонтарем, хазяйнуйте, частіше сповідайтесь, спомагайте убогих, і хай буде гріх на моїй душі, якщо все не влаштується на краще».

Ця добра клюшниця розмовляє мало, та коли все ж таки розтуляє рота, то викладає всі свої думки в небагатьох словах. І як добре, як розумно вона говорить! Вона порадила своєму панові те саме, що порадив би нам кожен, хто запевняє, що зичить нам добра.

Нам зичить добра!.. Нам зичить добра!.. О, який страх мені вселяє кожен, хто зичить мені добра! Щоразу, коли я чую, як той або той друг мені каже: «Я зичу тобі добра», або: «Не забувай, усі ми зичимо тобі добра!» — мене змагає страх й опановує дрож. Ті, хто зичить мені добра… А хто зичить мені добра? Ті, котрі зичать мені такого добра, яке вони уявлять собі добром. О, любов до ближнього, жахлива любов, яка спонукає нас шукати в тому, кого ми любимо, того, на кого ми хочемо перетворити його! А хто любить мене таким, який я є? Лише Ти, Ти один, Боже, бо Своєю любов’ю Ти мене створюєш, бо самé моє існування — це витвір Твоєї вічної любові.

«Сидіть собі домонтарем…» А чому це я маю сидіти у себе вдома? Якщо кожен сидітиме в себе вдома, то де він зустрінеться з Богом, який перебуває в тому домі, що належить усім?

«Хазяйнуйте…» А де моє хазяйство? Моє хазяйство — це моя слава.

«Частіше сповідайтесь…» Моє життя і мої діяння — ось моя постійна сповідь. Можна тільки пожаліти людину, яка може висповідатися лише в певному місці та в певний час. Хіба сповідь того виду, про яку говорить клюшниця Дон Кіхота, не привчає нас бути стриманими й водночас повсюди пхати свого носа?

«Спомагайте убогих…» Атож, треба допомагати вбогим, але справжнім убогим,