Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Мене не втримуй ні хвилини.

Аби Тебе узріти, гину,

Без Тебе жити не бажаю,

Тому аж мру, що не вмираю.

Розділ LXIX

Про найрідкіснішу та найдивовижнішу пригоди, що протягом цієї великої історії лучилися Дон Кіхотові

Поки Дон Кіхот співав свого мадригальчика, а Санчо спав без задніх ніг, настав новий день, і коли він став хилитися до вечора, їм довелося пережити ще одну, вже останню глузливу витівку дуків. А сталося так, що їх оточили близько десятьох верхівців і четверо або п’ятеро піших і, брутально покрикуючи на них, повели до зáмку дуків. І там вони побачили катафалк, а на ньому мертве тіло Альтісідори, для воскресіння якої, за наказом Радаманта[142], Санчо дали двадцять чотири щиглі в лоба, дванадцять разів ущипнули його й шість разів укололи шпилькою в руки та поперек. Попри те, що Санчо вчинив опір, шість дуеній таки вчинили над ним екзекуцію, й Альтісідора воскресла. А Дон Кіхот, побачивши, якою потугою небо обдарувало Санчо Пансу, упав навколішки перед своїм джурою і попросив його, поки його потуга в повній силі, відміряти собі кілька різок з тих, що обіцяні для відчарування Дульсінеї.

І не випадає сумніватися в тому, попри незграбні глузування дуків, що тіло Санчо справді наділене спроможністю для відчарування та воскресіння панянок. Тілом Санчо годуються дуки, їхні лакеї та їхні панянки; не що інше, як тіло Санчо в кінцевому підсумку дозволяє Дульсінеї та до неї подібним приводити своїх фаворитів до храму вічної слави. Санчо карає себе тяжкою працею для того, щоби надати іншим, які вільні від неї, можливість закохуватися в Дульсіней; самопокарання Санчо дозволяє героєві й тóму, хто його оспівує, досягти слави, святому — стати святим, а могутньому — могутнім.

Тут історик повідомляє нам незаперечну істину, кажучи, що «сміюни, на його думку, були такі самі шаленці, як і обсміювані, адже завзяття, з яким дуцтво строїло над двома простаками смішки, свідчило, що й воно несповна…» Навряд чи можна сумніватися в тому, що ні Дон Кіхота, ні Санчо не можна вважати йолопами, але дуки, безперечно, були дýрні несосвітенні, і, як усі справжні йолопи, вони були також підступні й підлі. Бо й справді добрих йолопів не існує: йолоп, а надто коли він любитель глузувати, годується гіркою стравою заздрості. У глибині душі дуки не могли простити Дон Кіхотові тієї слави, яку він здобув, і потай сподівалися поєднати своє ім’я з безсмертним ім’ям кабальєро. Але мудрий історик правильно покарав їх, не ставши називати їхніх імен, і їм не вдалося досягти своєї мети. Вони так і залишилися тільки «дуками», причому дуками безмозкими і зловмисними.

Незабаром після воскресіння Альтісідора, ця нахабна дівчина, прийшла в кімнату, що її дуки надали в розпорядження Дон Кіхота та Санчо, й під час розмови, яку вони з нею мали, Дон Кіхот сказав незабутні слова про те, що «другого мене на світі нема» — речення-близнюк його іншого відомого твердження: «Я знаю, хто я такий!»

Немає іншого Я у світі! Це слова, яких ніколи не слід забувати, а надто тоді, коли комусь захочеться зіпсувати тобі настрій, і він почне бубніти безглузду проповідь про те, що ти лише один дрібний атом у Всесвіті і що без тебе світила рухатимуться так само, як рухалися й тоді, коли ти жив, і що Добро прийде у світ без твоєї участі і що було б невиправданою гординею уявляти собі, що вся його грандіозна будова обертається задля твого добра. Немає іншого Я у світі! Кожен із нас — єдиний і незамінний.

Немає іншого Я у світі! Кожен із нас — абсолют. Якщо існує Бог, який створив і береже світ, то Він створив і береже його для мене. Не існує іншого Я! Існують більші й менші, кращі й гірші, але не існує іншого мене. Я — щось абсолютно нове. У мені підсумувала себе вічність минула, і з мене проривається вічність майбутня. Не існує іншого Я! Це єдине надійне підґрунтя любові між людьми, бо не існує також Ти іншого, ніж Ти, і не існує Він, інший, аніж Він.

Розмова тривала, й у ній легковажна Альтісідора показала, що хоч сама вона глузувала, проте байдужість Дон Кіхота її дратувала. Бо неможливо, щоби дівчина прикидалася закоханою і не сподівалася на те, щоб у неї закохалися по-справжньому. Оскільки ж їй не пощастило цього досягти, то її роздратування було таким великим, що вона назвала Дон Кіхота доном «розгромленим та потовченим» і призналася йому, що історія з її воскресінням була тільки жартом.

Ця деталь свідчить про те, наскільки правдивою є історія, яку я пояснюю й коментую, бо той факт, що зневажена дівчина стала сприймати серйозно те, що починалося як жартівлива витівка, належить до тих речей, які неможливо вигадати. І я думаю, якби Дон Кіхот похитнувся, поступився й піддався на її упадання, вона віддалася б йому тілом і душею: бодай тільки для того, щоби потім хвалитися, що кохалася з божевільним, чия слава гриміла в усьому світі. Усе лихо тієї панянки було від неробства, як заявив у розмові з дуками той-таки Дон Кіхот. У цьому не варто сумніватися, хоч ми й не знаємо, з якого різновиду неробства виникло її лихо.

Розділ LXXI

Про те, що приключилося Дон Кіхотові та його джурі дорогою до рідного села

Пан та його зброєносець покинули оселю дуків і вирушили в дорогу до свого села. І поки вони їхали, Дон Кіхот пообіцяв Санчо, що заплатить йому за шмагання. «На сю пропозицію Санчо вирячив очі й вуха розвісив і згодився в душі відшмагати себе гарненько», бо любов до дітей і дружини зробила його зацікавленим, як він сам признався. Санчо оцінив свої послуги у вісімсот двадцять п’ять реалів, і Дон Кіхот вигукнув: «О Санчо благословенний! О Санчо любий! Хіба після цього ми з Дульсінеєю не дякуватимем тобі, поки нашого віку?» І коли настала ніч, Санчо «сплів з вуздечки Росинанта й обротьки Сірого гнучкого й замашного нагая», відійшов у гущавину дерев, де «оголився до пояса і, схопивши малахая, почав бичуватися, а Дон Кіхот заходився лічити удари». Шмагонувши себе шість чи вісім разів, Санчо попросив набавити плату, і пан її подвоїв, «але плутько перестав шмагати себе по плечах і нумо шмагать по деревах, зойкаючи час од часу так, аж здавалося, ніби