Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

тебе за те, що відчують себе пропащими. І скажуть: свобода? А що мені робити з цією свободою? Один каторжник, мій друг, для якого я зробив багато, щоби підпиляти його духовні ланцюги й заронити тривогу та сумнів у його душу, сказав мені одного дня: «Послухай-но, дай мені спокій і не чіпляйся до мене; мені живеться добре. Навіщо мені терзання й тривоги? Якби я не боявся пекла, то став би злочинцем». А я йому заперечив: «Ні, ти завжди будеш таким, яким ти є тепер, і не робитимеш нічого такого, чого ти тепер не робиш, бо, якби ти став злочинцем у майбутньому, це означало б, що ти є ним тепер». А він на це відповів: «Мені потрібен якийсь резон, аби бути добрим; я потребую об’єктивних підвалин, на яких я міг би побудувати свою поведінку. Я хотів би знати, чому погане те, чого моя совість не сприймає». А я так відказав на його слова: «Воно погане тому, що його відкидає твоя совість, у якій живе Бог». А він мені на це: «Я не хотів би опинитися посеред океану, потопаючи й не маючи поблизу дошки, за яку міг би вхопитися». А я йому тоді: «Тобі потрібна дошка? Я сам собі дошка. Мені вона не потрібна, бо я плаваю в океані, про який ти говориш і який є Богом. Людина плаває в Богові, не потребуючи жодної дошки, і єдине, чого мені хотілося б, — це відібрати в тебе дошку, залишити тебе самого, допомогти тобі зберегти подих і щоб ти відчув, що плаваєш. Об’єктивні підвалини, кажеш ти? А що це таке? Ти хочеш чогось об’єктивнішого, аніж ти сам? Людей треба кидати в океан і забирати від них будь-яку дошку, щоби вони навчилися бути людьми, навчилися плавати. Ти так мало довіряєш Богові, що, перебуваючи в Ньому, у Богові, в якому ми живемо, рухаємось та існуємо (Дії XVII, 28), ти потребуєш дошку, за яку ти міг би вхопитися? Він тебе підтримає, без дошки. А якщо ти потонеш у Ньому, яка біда? Весь біль, усі тривоги та сумніви, яких ти так боятимешся перед тим, як піти на дно, — це живі й вічні води, які заберуть у тебе повітря суто зовнішнього спокою, в якому ти помираєш година за годиною; дозволь собі захлинутися, дозволь собі йти на дно і втрачати тяму, і просякнути водою, як губка, й незабаром ти знову виринеш на поверхню води, де ти побачиш себе, обмацаєш і відчуєш себе в лоні Океану». — «Атож, мертвим», — сказав мені він. «Ні, воскреслим і живішим, ніж будь-коли», — заперечив я. І мій бідолашний друг-каторжник утік від мене, сповнений страху. А потім він став кидати в мене камінням, і, відчувши, як воно торохтить по шоломі Мамбріна, яким я прикрив собі голову, я сказав собі у серці своєму: «Дякую тобі, Господи, Ти зробив так, що мої слова не відскочили від душі мого друга, наче від голої скелі, а проникли в неї!»

Якби ти тільки почув, мій пастуше-пастирю Кіхоті-се, щó ці каторжники духу говорять про свою віру та свої вірування!.. Якби ти тільки почув, мій пастирю, що говорять про це твої пастухи!.. Один зі знайомих мені таких пастухів вважав той свист, що ним він кликав своїх овець, доктриною, якої він їх навчав, і хоч вона заперечувала вічне спасіння, стверджував — ти тільки собі уяви! — що вона була найчистішою, найбільш іспанською! Для нього єресь була не менш, як зрадою батьківщини. І знаю я також одного собаку-пастуха, одного з творців нашої вітчизняної слави й охоронця наших традицій, для якого релігія — не більш, як літературний жанр або одна з гуманітарних наук чи одне з мистецтв. Ти нам потрібен, мій пастуше-пастирю Кіхотісе, щоби спростувати помилки цих жалюгідних «мислителів», аби ти очистив музикою своєї сопілки та своїм співом наші духовні надбання від цього брудного слизу й наділив нас твердістю свого духу, щоб ми знайшли в собі мужність опуститися в печеру Монтесіноса й навтішатися там видіннями, які перед нами постануть.

Зрозуміло, що єзуїти, ті, що заковують каторжників у ланцюги, пильно стежать за тобою, мій Дон Кіхоте, і з войовничими криками кидають у вогонь книгу твоєї історії, що вони вже не раз робили, як розповідає нам один чоловік, що спромігся розбити ланцюги ордену: колишній єзуїт, автор книги «Один із тих, кого вимели з Товариства Ісуса»[139].

Тож прийди, пастирю Кіхотісе, паси нас і через музику своєї сопілки передай нам ту науку, якої навчило тебе кохання!

Розділ LXVIII

Про пригоду зі свиньми, яку довелося пережити Дон Кіхотові

Але незабаром, по тому як Дон Кіхот розповів Санчо про свій задум почати жити життям пастушим, набігло стадо, в якому було понад шістсот свиней, і пройшло по них потоптом. Кабальєро вирішив, що це йому кара за гріхи, але ця прикра подія не засмутила його настільки, щоби завадити йому скласти й заспівати мадригальчик, у якому, зокрема, були такі слова:

Так у житті сконавши,

У смерті я знаходжу воскресіння;

Предивне це боріння,

Де смерть з життям тебе змагають завше!

Чудове твердження, в якому проголошується найінтимніша суть донкіхотівського духу! І зверніть увагу на те, що, коли Дон Кіхот захотів виразити у словах найприхованіший, найглибший, найщиріший зміст свого славного божевілля, він зробив це у віршах, і вже після того, як був переможений, і після того, як по ньому пробігло потоптом стадо свиней. Немає сумніву в тому, що вірш — природна мова найглибших виявів духу; у віршах Сан Хуан де ла Крус[140] і Свята Тереза передавали свої найінтимніші почуття. Отак і Дон Кіхот заговорив віршами, коли проник у найглибші глибини свого божевілля і зрозумів, що життя його вбивало, а смерть знову повертала його до життя, що його прагнення були спрямовані на те, щоби прийти до життя нескінченного й вічного, до життя у смерті, до життя, якому ніколи не буде кінця.

Так у житті сконавши,

У смерті я знаходжу воскресіння…

Атож, мій Дон Кіхоте, смерть принесла тобі життя, й життя нескінченне. А життя земне нас убиває. Про це вже сказала твоя сестра, Тереза Ісусова, коли співала[141]:

Мій Боже, визволи від тліну

І оживи мене, сірому,

У