Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

Розділ 3

Чорну браму зачинено

На заході Мордору тягнулося похмуре пасмо Ефель-Дуату — Гір Тіні, а на півночі стриміли нерівні шпилі та безплідні хребти Еред-Літуї, сірі, мов попіл. Там, де сходились обидві ці гряди, які й були, власне, частинами однієї велетенської стіни довкола похмурих рівнин Літлад і Ґорґорот, а також страхітливого внутрішнього Нурненійського моря посеред них: їхні довгі кряжі розходилися в північному напрямку, а між цими кряжами пролягло глибоке міжгір'я. То був Кіріт-Ґорґор, Замешканий Прохід — вхід на територію Ворога. Високі кручі обабіч поступово нижчали, і з його устя вперед видавалися два стрімкі пагорби, голі, з чорними стрижнями. На них стояли Зубчаки Мордору — дві міцні й високі вежі. У давно минулі часи їх збудували горді й сильні ґондорці після поразки Саурона та його втечі — щоби він, бува, не повернувся до своїх колишніх володінь. Але сила Ґондору занепала, люди заснули, й багато довгих років вежі стояли порожнем. Потому Саурон таки повернувся. І от вартові вежі, які вже почали руйнуватися, знову було відбудовано, заповнено зброєю та недремними гарнізонами. Вежі мали кам'яну поверхню, їхні віконні отвори дивилися на північ, на схід і на захід, і з кожного вікна незмигно спостерігали очі, які не знали сну.

Упоперек входу до міжгір'я — від кручі до кручі — Темний Володар збудував кам'яний бастіон. У ньому були тільки одні залізні ворота, на його зубчастій стіні безперервно карбували крок вартові. Попід пагорбами з обох боків у скелі було видовбано сотні печер і підземних нір: там розташувалось орківське військо, ладне будь-якої миті за сигналом рушити на війну, мовби чорна мурашина орда. Ніхто не міг проминути Зубчаків Мордору, не зазнавши орківських укусів, хіба якщо його викликав сам Саурон чи йому було відомо пароль, який відчиняв Мораннон — чорну браму цього краю.

Двоє гобітів розпачливо дивилися на вежі та стіну. Навіть на віддалі й у тьмяному світлі вони бачили, як рухаються чорні вартові на стіні й дозорці біля воріт. Гобіти лежали, визираючи з-за краю кам'янистої западини попід розлогою тінню крайньої північної опори Ефель-Дуату. Розтинаючи крилами важке повітря, ворона, летячи прямо, мала б здолати близько сотні сажнів од їхньої схованки до чорної вершини найближчої вежі, яку огортав прозорий дим, — ніби всередині пагорба жеврів вогонь.

Настав день. Червонясто-жовте світло мерехтіло понад позбавленими життя пасмами Еред-Літуї. Потому раптом пролунав гук мідногорлих сурм: він долинув із вартових веж, а вдалині, з таємних сховків і застав у горах, йому відповіли інші кличі, а ще далі, приглушено, зате глибоко та зловісно, відлунили в заглибинах землі по той бік гірської стіни могутні роги й барабани Барад-дŷра. У Мордор прийшов черговий день страху та важкої праці; нічні вартові рушили за покликом до підземних темниць і до глибоких залів, а денні вартові — лихоокі й підступні — покрокували на свої позиції. На бастіоні тьмяно поблискувала сталь.

— Ну, от ми й на місці! — сказав Сем. — Ось Брама, і вона виглядає так, що ми, здається, не потрапимо туди за ціле своє життя. Світоньку мій, Батечко точно сказав би кілька теплих словечок, якби побачив мене тут! Він часто повторював, що я погано закінчу, якщо не стежитиму, куди ведуть мене мої ноги. Та зараз я майже впевнений, що ніколи вже не побачу свого старого. І він навіть не матиме нагоди гримнути: «А я казав тобі, Семе», — і це особливо прикро. Хай би балакав, доки йому вистачить дихання, тільки би ще раз поглянути на його старе обличчя. Та я мусив би спершу вмитись, інакше він мене не впізнав би... Гадаю, запитувати: «Куди ми тепер підемо?» — зараз не доречно? Далі ми йти не можемо... Хіба запитати орків, чи не підкинуть вони нас, бува.

— Ні, ні! — відказав Ґолум. — Усе марно. Далі ми не підемо. Так сказав Смеаґол. Він сказав: «Ми дійдемо до Брами, а там побачимо». І тепер ми бачимо. О, так, безцінний мій. Смеаґол знав, що гобіти тут не пройдуть. Так, Смеаґол знав.

— Тоді якого лиха ти привів нас сюди? — запитав Сем, не дбаючи про справедливість і розсудливість.

— Так хазяїн сказав. Хазяїн каже: «Веди нас до Брами». Добрий Смеаґол виконує. Так хазяїн сказав, мудрий хазяїн.

— Авжеж, — мовив Фродо. Обличчя його було похмуре й незворушне, проте рішуче. Сам він був брудний, виснажений і ледь не падав од утоми, проте вже не щулився, й очі його ясніли. — Я так сказав, бо маю намір увійти до Мордору, а іншого шляху не знаю. Тому піду цим. І не прошу нікого йти зі мною.

— Ні, ні, хазяїне! — заволав Ґолум, падаючи перед ним і вдаючи, що дуже засмутився. — Не йди цим шляхом! Не йди! Не неси Безцінного до Нього! Він з'їсть нас усіх, якщо отримає його, з'їсть цілий світ. Убережи його, хазяїне, і будь добрий до Смеаґола. Не дай Йому Безцінного. Або йди собі, йди туди, де гарно, а його віддай маленькому Смеаґолові. Так, так, хазяїн віддасть його, правда ж? Смеаґол убереже Безцінного, він зробить багато добра, особливо славним гобітам. Гобіти йдуть додому. Не йдіть до Брами!

— Мені наказано йти в землю Мордор, і я іду туди, — відказав Фродо. — Якщо є тільки один шлях, то я повинен обрати його. А опісля нехай буде, що буде.

Сем мовчав. Одного погляду на Фродо йому вистачило, щоби збагнути: будь-які слова тепер будуть марні. Утім, Сем од самого початку мав слабку надію на гарне завершення цієї пригоди. Зрештою, життєрадісному гобітові надія майже й не була потрібна, доки вдавалось уникати відчаю. І ось вони дійшли до гіркого кінця. Сем постійно супроводжував свого господаря, — бо, власне, для того й подався у мандри, — то і зараз його не покине. Його господар не піде до Мордору одинцем. Сем піде з ним — і вони, попри все, здихаються Ґолума.

Ґолум, однак, аж ніяк не хотів, аби його здихалися — поки що. Він